— Дурощі не поможуть, — мовила, втираючи очі. — Треба вирішувати, як діяти.
Відтак повела розмову навмання — то згадуючи своє щасливе недавнє, а то перші дні їхнього знайомства — так, ніби мережала переді мною клаптик за клаптиком картину спільного життя, котра, зрештою, вписалася в мої попередні здогади. Батько місіс Стрікленд був колоніальним урядовцем в Індії. Пішовши на пенсію, він оселився в сільській глушині, але щоліта для переміни клімату приїздив разом з сім’єю на місяць в курортний Істборн. Там-то його молодша донька, тоді двадцятилітня, познайомилася з Чарлзом Стріклендом, якому йшов двадцять четвертий. Грали в теніс, прогулювались надбережжям, слухали темношкірих мандрівних музикантів. За тиждень до того, як він освідчився, вона подумки вирішила, що не відмовить йому. Оселилися в Лондоні. Спочатку на околиці Гемпстеда, а потім, коли трохи розжились, переїхали у центр. Ростили двох дітей.
— Здавалося, він же так їх любив! Нехай я йому надокучила; але дітей — як не обірвалось, серце кидати дітей — не збагну! І досі не вірю, що то правда.
Вона, нарешті, показала Стріклендового листа. Доти я не наважувався сказати, що він мене дуже цікавить.
«Люба Амі!
Сподіваюсь, ти застанеш удома все на місці. Я передав Енні твої накази, і, коли повернетеся, обід буде готовий для тебе і для дітей. Я вас не зустріну. Я вирішив жити окремо і вранці від’їжджаю в Париж. Звідти відішлю цього листа. Назад не вернусь. Моє рішення остаточне.
— Хоч би слово пояснення чи жалю. Хіба це по-людському?
— Після всього такий лист — це справді дуже дивно, — погодився я.
— У мене одне пояснення: він став сам не свій. Не знаю, яка там його обплутала, але вона його перемінила. І, виявляється, це тяглося давно.
— Звідки ви знаєте?
— Фредові вдалося розкопати. Мій чоловік говорив, що ходить до клубу грати у бридж, і бував там по три-чотири вечори на тиждень. А Фред, знаючи одного, з членів клубу, похвалив йому Стрікленда як завзятого гравця у бридж. Той здивувався. Каже — не бачив там Чарлза ні разу. Тепер зрозуміло: коли я думала, що він у клубі, він був з нею.
Я промовчав. Потім згадав їхніх дітей і зауважив:
— Вам важко було пояснювати все це Робертові…
— Що ви — перед дітьми я й словом не прохопилась! Ми повернулися додому напередодні їхнього від’їзду на навчання, і в мене стало сили сказати їм, що батька раптово покликали у справах…
І все-таки як нелегко матері, коли серце згнічене тяжкою таємницею, вдавати з себе діяльну та безжурну перед дітьми і клопотатися про все необхідне, виряджаючи їх у приємну дорогу. Знову її голос затремтів:
— Що їх чекає, бідних пташенят? І як нам жити далі?
Вона насилу володіла собою; її руки то конвульсивно стискались, то розслаблювались. Боляче було це спостерігати.
— Звичайно, я поїду в Париж, коли вважаєте, що це поможе, але раніш мушу знати, що маю там робити.
— Я хочу, щоб він вернувся.
— Від полковника Мак-Ендрю я чув, що ви добиваєтеся розлучення.
— Я з ним не розлучусь ніколи! — скрикнула вона. — Так йому й перекажіть. Він ніколи не одружиться з тою жінкою. Хай знає — я не менш уперта від нього і ні в якому разі розлучення не дам. Я маю думати про дітей.
Останнє додала, либонь, для мене, щоб розумів її мотиви.
Але, гадаю, в тому була не так материнська турбота, як звичайні ревнощі.
— Ви його ще любите?
— Не знаю. Хочу, щоб він вернувся, а тоді забудемо про все це. Сімнадцять років не викинеш на вітер. Маю на такі речі ширші погляди. У нього могло бути все і тут, аби я не знала. Переконався б сам, що таке захоплення минуще. А коли повернеться тепер, усе влагодимо і ніхто не знатиме.
Мене трохи розчарувало, що для місіс Стрікленд так багато важив людський поговір. Тоді я не знав: жінку поневолює думка інших про неї так, що й на найглибші її почуття падає тінь нещирості.
Стала відома й Стріклендова адреса. Його компаньйон надіслав у банк сердито-в’їдливого листа про те, що Стрікленд утік і ховається. А той у відповідь з викликом і не без гумору назвав місце свого перебування — якийсь паризький готель.
— Ніколи не чула про такий, — зауважила місіс Стрікленд. — Але Фред його знає добре. Каже, дуже дорогий.
Вона густо почервоніла. Мабуть, уявила чоловіка вночі у розкішних ресторанах і в готельних апартаментах, удень — на іподромах, вечорами — в театрах.
— В його віці він довго так не протягне, — зітхнула. — Як-не-як йому за сорок. Молодого ще можна зрозуміти. Але після сорока, з двома майже дорослими дітьми — це страшно. Його здоров’я не витримає.