Мабуть, лише француз може повною мірою поцінувати витонченість і велич Расіна, музику його вірша; однак і чужоземець, коли вже звикне до піднесеної формальності його стилю, не може лишитися байдужим до його палкої ніжності та шляхетності почуттів. Расін, як мало хто інший, розумів, скільки драматизму закладено в людському голосі. Принаймні для мене рокіт цих солодкозвучних александрійських віршів цілком відшкодовує брак сценічної дії, і від довгих монологів, з неймовірною майстерністю доведених до сподіваної кульмінації, у мене серце завмирає так само, як від наймоторошніших пригод на кіноекрані.
Після третьої дії був антракт, і я вийшов покурити у фойє, над яким панує сардонічна беззуба посмішка Гудонового Вольтера. Раптом хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся, може, трохи роздратовано — хотілось якнайдовше зберегти високу радість, що нею сповнили душу ті лункі рядки, — й побачив Ларрі. Як завжди, я зрадів йому. Я не бачив його цілий рік і негайно запросив його піти куди-небудь після вистави й випити по кухлю пива. Ларрі відповів, що не обідав сьогодні й зголоднів, і запропонував податися на Монмартр. Коли вистава кінчилась, ми знайшли одне одного у фойє і вийшли на вільне повітря. «Комеді Франсез» має свій характерний затхлий дух. Він просякнутий запахом багатьох поколінь тих понурих невмиваних жінок, так званих ouvreuses, що показують вам ваші місця і всім своїм виглядом вимагають за це на чай. Ми вдихнули на повні груди свіжого повітря, і вечір був такий чудовий, що вирішили піти пішки. Дугові ліхтарі на авеню Опери світили так виклично яскраво, що зорі небесні, неначе гордуючи змагатися з ними, сповили своє світло мороком безконечної далини. Дорогою ми розмовляли про спектакль. Ларрі був розчарований. Йому хотілось якоїсь більшої природності, щоб вірші вимовлялися так, як звичайно розмовляють люди, й щоб жестикуляція не була така театральна. Я ж не погоджувався з цією думкою. Расін — це риторика, величава риторика, і виконання потребує також риторичного. Я тішився розміреним чергуванням рим, а умовні жести, успадковані від давньої традиції, на мою думку, цілком відповідали всьому ладу цього формального мистецтва. Я був певен, що й сам Расін був би задоволений таким виконанням його п’єси. Я захоплювався тим, як актори, бувши зв’язані традиційними канонами, зуміли вдихнути у свою гру стільки людяності, пристрасті й правди. Мистецтво торжествує, коли йому щастить за допомогою умовності сягнути своєї високої мети.
Ми дійшли до авеню Кліші й зазирнули до нічного ресторану «Граф». Було тільки трохи запівніч, відвідувачів повно, але ми знайшли вільний столик і замовили яєчні з шинкою. Я сказав Ларрі, що бачив недавно Ізабеллу.
— Грей буде радий повернутися до Америки, — сказав він. — Тут він — мовби рибина, яку витягли з води. Він не буде щасливий, поки знов не порине в роботу. Гадаю, він таки наживе купу грошей.
— Якщо й наживе, то завдяки вам. Адже ви зцілили його не лише фізично, а й духовно. Повернули йому віру в себе.
— Я зробив зовсім небагато. Тільки навчив його, як зцілитись.
— Але як ви самі осягли оте «небагато»?
— Цілком випадково. Коли був в Індії. Я страждав від безсоння і згадав про це якось у розмові з одним старим йогом, а він сказав, що цьому легко зарадити. Він зробив зі мною те саме, що я у вас на очах зробив Греєві, й тієї ночі я вперше за кілька місяців спав, як після маківки. А згодом, десь через рік, я був у Гімалаях з одним приятелем-індусом, і він звихнув собі ногу. Лікаря ніде було взяти, а приятель так мучився від болю. І я подумав, ану ж спробую зробити те, що зробив старий йог. І вірите, біль як рукою зняло. — Ларрі засміявся. — Запевняю вас, я сам страшенно здивувався. Власне, тут нема нічого особливого, треба тільки навіяти потерпілому якусь думку.
— Легко сказати…
— А ви здивувалися б, якби ваша рука сама собою піднялася над столом?
— Авжеж.
— То вона й підніметься. Коли ми повернулися до цивілізованого світу, мій приятель скрізь розказував про цей випадок і почав приводити до мене людей на лікування. Мені не хотілося цим займатися, бо тут було щось незбагненне, але вони не відступались. Якимось чином я їм допоміг. Я переконався, що можу звільняти людей не тільки від болю, але й від страху. Просто дивно, скільки від нього страждає людей. Я маю на увазі не яку-небудь боязнь замкненого простору чи боязнь висоти, а страх смерті, чи, ще гірше, страх життя. Часто це люди ніби й цілком здорові, заможні, без особливого клопоту, а насправді просто мученики. Я думав іноді, що ніяке інше почуття не опосідає людину так владно, і ладен був приписати це глибокому тваринному інстинкту, який людина вспадкувала від того первісного чогось, що вперше відчуло трепет життя.