Я слухав Ларрі і з цікавістю чекав продовження — він завжди був небагатослівний, а це начебто розговорився. Може, вистава, яку ми щойно подивилися, попустила в ньому якісь гальма, і ритм повнозвучних рядків, мов музика, допоміг йому подолати вроджену стриманість. Раптом я завважив: щось діється з моєю рукою. Я встиг забути про те запитання, яке ніби вжарт поставив мені Ларрі. Я відчув, що моя рука вже не лежить на столі, а без мого бажання відірвалась від нього десь на дюйм. Я був вражений. Почав дивитися на ту руку й побачив, що вона легенько тремтить. Я відчув якесь нервове пощипування, щось сіпнулось, і ось уже й лікоть піднявся над столом — без допомоги, але й без опору з мого боку. Потім пішла вгору вся рука, від плеча.
— Чудасія, — мовив я.
Ларрі засміявся. Я зробив легеньке вольове зусилля — і рука моя знов опустилася на стіл.
— Це дрібниці, — сказав він. — Не надавайте цьому ніякого значення.
— Вас навчив цього той йог, про якого ви нам розповідали, коли тільки повернулися з Індії?
— О ні, він зневажав такі штуки. Хто зна, чи відчував він у собі ті здібності, що їх приписують собі декотрі йоги, але вдаватися до них не став би ніколи, маючи це за хлоп’яцтво.
Принесли яєчні з шинкою, і ми з апетитом попоїли. Випили пива. І все мовчки. Не знаю, про що думав Ларрі, а я думав про нього. Потім я закурив сигарету, а він — свою люльку.
— А як ви взагалі потрапили до Індії? — спитав я прямо.
— Зовсім випадково. Принаймні так мені тоді здавалося. Тепер я схиляюся до думки, що це був неминучий наслідок тих років, що я пробув у Європі. Майже всі люди, що справили на мене вплив, стрілися мені начебто випадково, і все-таки, озираючись назад, я думаю, що не міг не зустріти їх. От ніби вони тільки й чекали, що я покличу їх, коли матиму в них потребу. Я поїхав до Індії, бо хотів відпочити. Перед тим я напружено працював, і мені хотілось розібратися в своїх думках. Я найнявся матросом на туристський пароплав, із тих, що плавають у кругосвітні рейси. Він прямував на схід, а тоді через Панамський канал до Нью-Йорка. В Америці я не був п’ять років і знудьгувався за батьківщиною. І взагалі був пригнічений. Ви ж знаєте, яким невігласом я був, коли ми з вами — коли то було! — познайомилися в Чикаго. В Європі я прочитав силу-силенну книжок, багато чого побачив, але до того, що шукав, не наблизився й на крок.
Мені кортіло запитати, а чого ж він шукав, та я передчував, що він лише засміється, зниже плечима й скаже, що це не має значення.
— Але чому ви пливли матросом? — запитав я натомість. — Ви ж мали гроші.
— Заради нових вражень. Коли, бувало, я поглину все, що наразі можу вмістити, й дух мій почне засмоктувати болото депресії, отоді й візьмуся за якусь фізичну працю. І щоразу це давало користь. Після того, як ми з Ізабеллою розірвали наші заручини, я півроку працював на вугільній шахті поблизу Ланса.
І він розповів мені епізод із свого життя, який я переповів в одному з попередніх розділів.
— Ви дуже страждали, коли Ізабелла відмовилася від вас?
Перш ніж відповісти, він якийсь час дивився на мене своїми дивовижними чорними очима, і ніби й не на мене, а в свою душу дивився.
— Так. Я був дуже молодий. Не сумнівався, що ми поберемось. Складав плани, як ми житимемо разом. Це життя здавалося мені чудовим. — Він тихо засміявся. — Але одружитися — так само, як і розлучитися, — можуть тільки двоє. Я й гадки не мав, що життя, яке я пропонував Ізабеллі, здається їй жахливим. Мав би я хоч крихту глузду, то й не здумав би таке пропонувати. Вона була надто юна й палка. Я не міг її винуватити. І поступитися не міг.
Може, читач згадає, що, коли Ларрі втік із ферми після недоладної пригоди з овдовілою невісткою господаря, він подався в Бонн. Мені дуже хотілося, щоб він від цього місця розповів, що було далі, але знаючи його, я скількимога утримувався від прямих запитань.