— Я ніколи не був у Бонні, — сказав я. — Лише юнаком навчався недовго в Гейдельбергу. Це була чи не найщасливіша пора в моїм житті.
— Мені Бонн сподобався. Я пробув там рік. Найняв кімнату у вдови одного з професорів тамтешнього університету, яка здавала кілька кімнат. Вона і дві її дочки — обидві вже немолоді — самі варили їсти й порали всю домашню роботу. Ще одну кімнату, як з’ясувалось, наймав француз, і спочатку це мене засмутило, бо я хотів розмовляти лише по-німецькому, але він був ельзасець і по-німецькому розмовляв якщо не вільніше, то принаймні з кращою вимовою, ніж по-французькому. Одягався він як німецький пастор, а через кілька днів я дізнався, собі на подив, що він чернець-бенедиктинець. Його відпустили на час із монастиря, щоб він позаймався науковою роботою в університетській бібліотеці. Був він дуже вчена людина, але, як на мої уявлення, так само мало скидався на вченого, як і на ченця: високий, дебелий білявець з голубими витрішкуватими очима і круглим червоним обличчям. Сором’язливий, стриманий, він ніби цурався мого товариства, проте взагалі був вишукано чемний і за столом завжди підтримував увічливу бесіду. Тільки за столом я його бачив, бо зразу по обіді він вертався працювати в бібліотеку, а по вечері, коли я сидів у вітальні, вправляючись у німецькій мові з тією дочкою, котра не мила посуду, усамітнювався у своїй кімнаті.
Я вельми здивувався, коли якось надвечір, десь через місяць після мого приїзду, він запропонував мені піти з ним на прогулянку, — мовляв, покаже мені такі місця, що їх я сам навряд чи надибаю. З мене добрий ходак, але за ним було не вженешся. За ту першу прогулянку ми вчистили добрих п’ятнадцять миль. Він поцікавився, що я роблю в Бонні, а я відповів, що хочу вивчити німецьку мову та ознайомитися з німецькою літературою. Говорив він дуже розумно, сказав, що залюбки мені допоможе. Після того ми почали ходити на прогулянки по двічі-тричі на тиждень. З’ясувалось, що він кілька років викладав філософію. В Парижі я читав декого з філософів — Спінозу, Платона, Декарта, але нікого з великих німецьких філософів не знав і радо вбирав у себе все, що він про них розповідав. Якогось дня, коли ми зробили екскурсію на той берег Рейну й сиділи в саду перед заїздом за кухлем пива, він поцікавився, чи я протестант.
«Мабуть, що так», — відповів я.
Він кинув на мене швидкий погляд, і в його очах майнула ніби усмішка. Він повів мову про Есхіла; ви ж знаєте, я вивчав давньогрецьку, але він знав великих трагіків так, як мені й не мріялось. Його слова будили в мені політ думки. Мені було невтямки, чому він поставив мені те запитання. Мій опікун, дядечко Боб Нелсон, був агностик, але до церкви ходи» регулярно, бо того сподівалися від нього пацієнти, і з тієї самої причини змушував мене ходити до недільної школи. Мар та, наша служниця, була ревна баптистка, й отруювала мені дитинство розповідями про пекельне полум’я, де грішники горітимуть поки й віку. Вона із щирою насолодою змальовувала муки, які чекають на різних наших сусідів, що так чи інак заслужили на її неласку.
Коли настала зима, я вже досить добре знав отця Енсгайма. Як на мене, він був чудова людина. Не пам’ятаю, щоб він хоч раз на кого-небудь розсердився. Був він добродушний і милосердний, із широкими поглядами, яких я від нього й не сподівався, і напрочуд терпимий. Його ерудиція мене просто вражала, а він, звісно, розумів, який я невіглас, а проте розмовляв зі мною так, ніби я не поступався перед ним у вченості. Дуже терплячий був зі мною. Наче того тільки й бажав, щоб бути мені корисним. Якось-то з доброго дива у мене заболів поперек, і фрау Грабау, наша господиня, умовила мене лягти в ліжко з грілкою. Почувши, що я нездужаю, отець Енсгайм зайшов перевідати мене по вечері. Я почувався чудово, коли не рахувати гострого болю. Самі знаєте, що таке книжні люди, як вони скрізь цікавляться всякою книжкою. Отож я, коли він увійшов, відклав набік книжку, а він узяв її, подивився на заголовок. Це був твір мейстера Екгарта, я розкопав його в тутешнього букініста. Він спитав, навіщо я це читаю, і я сказав, що вже простудіював чимало містичної літератури, та й розповів йому про Кості, як той пробудив у мені інтерес до цієї теми. Він дивився на мене своїми витрішкуватими голубими очима, в них була насмішкувата ласка, тільки так я можу назвати їхній вираз. У мене було таке відчуття, ніби я йому здаюся смішним, але він так мене любить і жаліє, що я, хоч який кумедний, від того не стаю гірший. А втім, я ніколи не ображаюся, якщо люди мають мене за дурника.
«Чого ж ви шукаєте в цих книжках?» — спитав він.