«Коли б то я знав, — відказав я, — це був би хоч перший крок на шляху до моєї мети».
«Пам’ятаєте, якось я спитав вас, чи ви протестант, а ви відповіли — мабуть, що так. Що ви хотіли цим сказати?»
«Мене ростили в протестантській вірі».
«А в бога ви вірите?»
Я не люблю таких інтимних запитань, і тому спершу хотів заявити йому, що це його не обходить. Але він так і випромінював доброту, і я відчув, що не можу сказати йому кривдне слово. Я не знав, що відповісти, не хотілося казати ні «так», ні «ні». Можливо, то біль спонукав мене до щирості, а може, щось у ньому самому, але я розповів йому про себе.
Ларрі трохи помовчав, а коли заговорив знову, я збагнув, що звертається він не до мене, а до того ченця-бенедиктинця. Про мене він забув. Не знаю, що на нього вплинуло, час чи місце, але тепер він без мого підказування повідав про те, що так довго, із вродженої потайності, беріг у своїй душі.
— Дядечко Боб Нелсон був дуже демократичний, він послав мене не до Марвінської середньої школи й тільки тому в чотирнадцять років віддав у Сент-Пол, що Луїза Бредлі голову йому прогризла. Ні в навчанні, ні в спорті я не був серед перших, але в школі прижився. Думаю, що я був цілком нормальний хлопець. До нестями захопився авіацією. Тоді вона тільки зароджувалась, і дядечко Боб захоплювався нею не менше за мене; він знав кількох авіаторів, і коли я сказав, що хочу навчитися літати, пообіцяв, що влаштує це для мене. Я був високий як на свої шістнадцять років, мене могли легко прийняти за вісімнадцятирічного. Дядечко Боб узяв з мене слово нікому про це не казати, бо знав: коли відпустить мене, то за таке всі на нього накинуться, але так чи так, а саме він допоміг мені тоді перебратися в Канаду, давши листа для когось із своїх друзів, — отож у сімнадцять років я вже літав у Франції.
Страшенно ненадійні були ті іграшки, тодішні літаки; щоразу, піднімаючись у повітря, ти важив життям. Висота, як на теперішні мірки, була нікчемна, але кращого тоді ми не знали. Для нас це було мов чудо. Любив я літати. Не можу описати почуття, яке викликав у мені політ; знаю тільки, що почувався гордим і щасливим. Я був там ніби частинкою чогось дуже великого й прекрасного. Точніше я не міг би цього висловити, але відчував, що там, на висоті двох тисяч футів, я вже не самотній, належу до чогось нез’ясовного, хоч зі мною нікого й немає. Мабуть, це звучить безглуздо, але що вдієш. Коли я летів над хмарами і вони були піді мною, мов отара овець, я почувався гостем безконечності.
Ларрі примовк. Він дивився на мене своїми непроникними очима, але я не був певен, чи він бачить мене.
— Я і раніше знав, що людей вбивають сотнями тисяч, та ніколи не бачив їх убитими. І мене це не дуже хвилювало. А потім я на власні очі побачив загиблого. Від того видовища мені стало нестерпно соромно.
— Соромно? — вигукнув я мимоволі.
— Соромно, бо той хлопець, всього на три-чотири роки старший за мене, такий жвавий та хоробрий, за хвилину до того сповнений життя, завжди такий славний, враз став просто купою знівеченого м’яса, аж не вірилося, що допіру це була жива людина.
Я промовчав. Коли був студентом-медиком, я надивився покійників, а ще куди більше — під час війни. І мене завжди гнітило, який у них жалюгідний, нікчемний вигляд. Вони були геть позбавлені всякої гідності. Маріонетки, яких лялькар викинув на смітник.
— Тієї ночі я не міг заснути. Я плакав. За себе я не боявся — я був глибоко обурений такою підлістю. Війна закінчилась, я повернувся додому. Мене завжди тягло до машинерії, і я хотів, якщо нічого не вийде з авіацією, піти десь на автомобільний завод. Я був поранений, і спочатку мене не турбували, але потім стали напосідати: йди на роботу, й край. А в мене душа не лежала до такої роботи, яку мені накидали. Вона здавалася мені пустопорожньою. Я мав час подумати. Я все питав себе, навіщо нам дане життя. От мені просто пощастило, що я зостався живий… Хотілося зробити щось із свого життя, а що саме — я не знав. Раніше я ніколи не задумувався про бога, а тепер почав про нього думати. Я не міг збагнути, чому в світі стільки зла. Розумів, що дуже мало знаю, звернутися мені не було до кого, а я ж хотів учитись, то й накинувся на книжки, читав навмання.
Коли я розповів усе це отцеві Енсгайму, він спитав:
«Отже, ви чотири роки читали? І до чого ж ви дійшли?» «Ні до чого не дійшов», — відказав я.
Він подивився на мене з такою променистою зичливістю, що я збентежився. І чим я збудив у ньому таку приязнь? А він почав, тихенько барабанити по столу, немовби обмірковуючи якусь думку.
«Наша мудра стара церква, — нарешті заговорив він, — дійшла висновку, що, коли людина чинить як віруюча, віра буде їй дана; якщо вона молиться сумніваючись, але щиро молиться, її сумніви розвіються; якщо вона скориться красі богослужіння, владу якої над людським духом доведено віковим досвідом, мир посяде її душу. Незабаром я повертаюсь до себе в монастир. Чого б вам не приїхати й не пробути кілька тижнів у нас? Ви могли б працювати в полі з нашими молодшими ченцями, могли б читати в нашій бібліотеці. Вражень ви зазнаєте не менш цікавих, ніж на тій вугільній шахті чи на німецькій фермі.»