— Дорогий мій Ларрі, — сказав я, — радійте, що ви не народилися в середні віки. А то б вас неодмінно спалили на вогнищі.
Він усміхнувся.
— От ви знаєте, що таке успіх. Чи ви хотіли б, щоб вас хвалили у вічі?
— Таке мене тільки бентежить.
— Так я й думав. І не міг повірити, що й богові це потрібно. Ми в авіації не дуже шанували тих, хто підлабузнювався до полкового начальства, щоб дістати тепле місце. От і мені не вірилося, що бог може шанувати людину, котра грубими лестощами добивається від нього спасіння душі. Як на мене, то найугодніший спосіб поклоніння божеству мав би полягати в тому, щоб чинити якнайкраще відповідно до свого розуміння.
Та найдужче мене бентежило інше: я не міг прийняти того засновку, що всі люди грішники, а ченці, наскільки я розумів, хоч би що говорили, а пам’ятали цей постулат. Я знав багатьох хлопців у полку. Ніде правди діти, вони напивались, коли траплялася нагода, й від дівчат, коли пощастить, не відмовлялись, і мову свою пересипали лайкою; були в нас і два чи три шахраї — одного арештували за те, що пробував підсунути фальшиві чеки, дали йому шість місяців тюрми; але чи й такий вже він був винний: раніше він ніколи ніяких грошей не мав, а тепер став одержувати чимало, то йому і вдарило в голову. В Парижі я знав лихих людей, і в Чикаго, коли повернувся, теж знав таких, але здебільшого свої пороки вони дістали в спадок, проти якого були безсилі, або взяли від середовища, якого не вибирали; я ладен припустити, що суспільство більш винне в їхніх злочинах, ніж вони самі. Був би я богом, я жодного з них, бодай щонайгіршого, не засудив би на вічне прокляття. Отець Енсгайм мав широкі погляди на речі, він витлумачував пекло як заборону бачити бога, але якщо це така страшна кара, що її по справедливості можна назвати пеклом, то як уявити, що її може наслати милосердний бог? Зрештою він же створив людей. Якщо він створив їх здатними на гріх, то, значить, така була його воля. Якщо я навчив пса кидатися на кожного, хто зайде в мій двір, то не годиться бити його, коли він це чинить.
Якщо всеблагий і всемогутній бог створив світ, навіщо він створив зло? За словами ченців — на те, щоб людина, поборюючи свою гріховність, опираючись спокусам, приймаючи біль, горе й злигодні як випроби, послані богом для її очищення, могла насамкінець сподобитися його благодаті. Мені це здавалося вельми схожим на те, як коли б я послав гінця з дорученням і лише задля того, щоб зробити Тяжчою йому дорогу, сам спорудив у нього на шляху лабіринт, через який він повинен пройти, а потім викопав рів і наповнив водою, щоб він переплив, і, нарешті, звів мур, через який мусив би перелізти. Як мені було повірити у всемудрого бога, позбавленого звичайного здорового глузду? Тоді чом би не повірити в бога, що не створював світу, а натрапив на нього, коли цей світ був уже готовий і дуже недосконалий, і заходився робити в ньому лад; в істоту, що незмірно переважає людину добротою, розумом і величчю, що бореться із злом, яке не вона створила, і, треба сподіватись, таки подолає його? Але, з другого боку, вірити в таке божество теж необов’язково.
Добрі ченці не знали відповідей на мої болісні запитання, таких відповідей, що принесли б мир моєму розуму чи серцю. Місце моє було не серед них. Коли я прийшов попрощатися до отця Енсгайма, він не спитав мене, чи дали мені нові враження й переживання ту користь, яку він мені обіцяв так упевнено. Він тільки подивився на мене з невимовною лагідністю в погляді.
«Боюсь, я розчарував вас, отче», — сказав я.
«Ні, — відповів він. — Ви — глибоко релігійна людина, що не вірить у бога. Бог вас розшукає. Ви повернетеся. Сюди чи ще кудись — те лише господь відає».
IV
— Ту зиму я дожив у Парижі. Я нічого не тямив у природничих науках і надумав, що пора хоча б трохи з ними ознайомитись. Прочитав багато книжок. І дізнався не так уже й багато понад те, що моє невігластво — безмежне. Та це я знав і раніше. А навесні я поїхав у село, пожив у маленькому готелі над річкою, поблизу одного з тих прекрасних старовинних французьких містечок, де життя за двісті років мовби й не зрушило з місця.
Я здогадався, що то був час, який він пробув із Сюзанною Рув’є, але перепиняти його не став.
— Потім я подався до Іспанії. Хотілось подивитися Веласкеса та Ель Греко. Думав: може, мистецтво вкаже мені той шлях, якого не вказала релігія. Я поїздив трохи по країні, а тоді потрапив до Севільї. Вона мені сподобалась, і я вирішив перебути там зиму.