Коли мені було двадцять три роки, я теж побував у Севільї, і мені вона теж сподобалась. Подобались білі звивисті вулички, її собор і широка долина Гвадалквівіру; але ж подобались і андалузькі дівчата, такі граційні та веселі, з темними променистими очима й гвоздикою в косах, яка ще дужче відтіняла чорноту тих кіс і сама ще яскравіше ряхтіла на чорному тлі; подобалась їхня смаглява шкіра й заклична чуттєвість їхніх вуст. Тоді й справді молодість була раєм. Коли Ларрі туди потрапив, він був тільки трохи старший, ніж я свого часу, і я не міг не спитати себе подумки, невже він лишився байдужий до принад тих чарівних створінь. Він сам відповів на моє невисловлене запитання.
— Там я здибався з одним французьким художником, таким собі Огюстом Котте, знайомим ще по Парижу, він якийсь час утримував Сюзанну Рув’є. Він приїхав до Севільї малювати й жив з однією дівчиною, яку знайшов собі там. Якогось вечора він запросив мене сходити разом на концерт фламенко, і його дівчина прихопила й свою подругу. Такої красунечки я ще зроду не бачив. Їй було всього вісімнадцять років. Вона не вбереглася з одним хлопцем і мусила виїхати з рідного села, бо мала народити дитину. А хлопець відбував військову службу. Коли народилася дитина, вона віддала її на виховання, а сама пішла працювати на тютюнову фабрику. Я привів її до себе додому. Вона була така весела, така мила, й через кілька днів я запропонував їй зовсім перевезтися до мене. Вона погодилась, і ми найняли дві кімнати в casa de huéspedes[72], спальню та вітальню. Я сказав їй, що вона може кинути роботу, але вона не захотіла, і мене це влаштовувало, бо так я на цілий день був вільний. Нам дозволяли користуватися кухнею, і вранці, перш ніж іти на фабрику, вона встигала зготувати мені сніданок; опівдні, під час перерви, вона приходила й готувала другий сніданок, а ввечері ми обідали в ресторані, потім ішли в кіно чи на танці. Вона дивилася на мене, мов на божевільного, бо в мене була гумова ванна і я щоранку обтирався холодною водою. Дитина її перебувала в селі за кілька миль від Севільї, і по неділях ми їздили перевідувати її. Вона не приховувала, що живе зі мною, бо хоче зібрати грошей — обставити дешеву квартирку, яку вони наймуть, коли її хлопець відслужить у війську. Вона була славненька, і я певен, що своєму Пако вона стала чудовою дружиною. Завжди бадьора, добродушна, лагідна. На те, що медицина делікатно йменує статевими стосунками, вона дивилась як на одну із звичайних функцій людського тіла. Їй це давало втіху, то чом не допомогти втішитися іншому? Таке собі звірятко, але дуже миле, вабливе, приручене звірятко.
А потім якогось вечора вона сказала, що отримала листа від Пако з Іспанського Марокко, де він відбував військову службу, — він уже відслужив свій строк і через кілька днів прибуде в Кадіс. Уранці вона спакувалась, поклала гроші в панчоху, і я провів її на поїзд. Вона від щирого серця поцілувала мене на прощання, але була така захоплена думками про зустріч із своїм коханим, що вже, певне, про мене й не думала, і я не сумніваюсь, що поїзд ще й не відійшов від вокзалу, як вона забула про моє існування.
Я ще трохи пожив у Севільї, а восени подався в мандрівку, що привела мене до Індії.
V
Була вже пізня пора. Відвідувачі розходились, і лише кілька столиків були ще зайняті. Хто приходив посидіти знічев’я, пішов додому. Пішли й ті, хто забіг випити чи перекусити нашвидкуруч після театру чи кіно. Зрідка заходили нові люди. Прийшов довготелесий чоловік, з вигляду англієць, і з ним молодий гультяй. У чоловіка було продовгасте втомлене обличчя і поріділе хвилясте волосся англійського інтелігента, і він, очевидячки, плекав ілюзію, вельми, до речі, поширену, що за кордоном навіть знайомі співвітчизники нізащо вас не впізнають. Молодий гультяй пожадливо ум’яв цілу тарілку бутербродів, а його супутник стежив за ним насмішкувато й поблажливо. От так апетит! А ось і знайоме обличчя — цього літнього чоловіка я знав з вигляду, бо ми в Ніцці ходили до одного й того самого перукаря. Огрядний, сивий, з одутлим червоним обличчям і важкими мішками під очима. Він був банкір із Середнього Заходу й після біржового краху виїхав з рідного міста, аби уникнути судового розслідування. Не знаю, чи вкоїв він який злочин, та якщо і вкоїв, то, певне, був невеликим цабе — влада не вважала за потрібне вимагати його видачі. Тримався він з апломбом і награною щирістю дешевого політикана, але очі його були злякані й нещасні. Він ніколи не був ні зовсім п’яний, ні зовсім тверезий. Завжди з ним була якась повія, що старалася витягти з нього якомога більше, а тепер його супроводжували аж дві розмальовані жінки — вони відверто глузували з нього, а він, не тямлячи й половини того, що вони кажуть, лише дурнувато хихотів. Веселе життя! Я подумав, чи не краще б йому сидіти вдома та ковтати свої таблетки. А то незабаром жінки викрутять його, мов губку, і тоді йому не лишиться нічого Іншого, як з мосту та в воду або прийняти потрійну дозу вероналу.