«Щось я не зовсім розумію», — зауважив я.
«Воно й не дивно, — відказав він, легенько усміхаючись і поблискуючи очима, мовби підсміювався з мене. — Бог, якого можна збагнути, — це не бог. Хто може словами пояснити Безконечність?»
Він склав долоні човником і з ледь помітним поклоном пішов десь далі. А я ще довго видивлявся на ті три загадкові голови. Мабуть, у мене був тоді такий настрій, схильний до сприйняття незвичайного, бо мене пойняло дивне хвилювання. Знаєте, як іноді буває — силкуєшся пригадати якесь ім’я, воно крутиться на кінчику язика, а не згадується. Оце й зі мною було тоді щось таке. Я вийшов із печер і довго сидів на сходинках та дивився на море. Про брахманізм я не знав нічого, окрім тих Емерсонових віршів, і я спробував їх пригадати. Та вірші не згадувались, і я аж розсердився. Повернувшись до Бомбея, зайшов до книгарні, думав, може, знайду їх у якомусь томі поезії. Вони є в «Оксфордській антології англійської поезії». Пам’ятаєте?
Я повечеряв у тубільній їдальні, на пароплав вертатися мені треба було о десятій, то я пішов блукати по набережній та дивитися на море. Начебто ніколи я не бачив стільки зірок на небі. Тішився чудесною прохолодою після денної спеки. Потім забрів до якогось скверу й сів на лаву. Там було дуже темно, мовчки снували туди-сюди якісь білі постаті. Той дивовижний день мовби зачарував мене: сліпуче сонце, строкаті галасливі юрби, запах Сходу, гострий і пряний; і мов сміливий мазок на картині об’єднує всю композицію, так ті три величезні голови — Брама, Вішну й Шіва — надавали всьому якоїсь таємничої значущості. Серце моє шалено закалатало, бо раптом я відчув глибоку впевненість, що саме Індія може дати мені щось дуже потрібне. От ніби мені випадала якась нагода і треба її брати зараз і тут-таки, а то вона більш не трапиться ніколи. Я довго не роздумував. Вирішив — не вернуся на пароплав. Там мого лишилося тільки валізка з білизною. Звільна пішов я до тубільного кварталу й почав шукати готель. Знайшов, узяв номер. Окрім того одягу, що був на мені, я мав лише трохи грошей готівкою, паспорт і акредитив. Я почувся таким вільним, аж засміявся голосно.
Мій пароплав відпливав наступного ранку об одинадцятій годині, й доти я обачливо сидів у себе в номері. Потім пішов у порт подивитись, як він відчалює. А тоді подався до місії Рамакрішни й розшукав того чоловіка, що розмовляв зі мною в Елефанті. Імені його я не знав, але пояснив, що хочу бачити шановного чоловіка, який допіру прибув з Александрії. Я сказав йому, що вирішив лишитися в Індії, і спитав, що мені тут слід побачити. Ми довго розмовляли, й насамкінець він сказав, що увечері їде в Бенарес, і запропонував мені поїхати з ним разом. Я з радістю погодився. Ми їхали третім класом. Вагон був повний-повнісінький, люди їли, пили, розмовляли, духота була жахлива. За цілу ніч я не склепив очей, вранці був геть зморений, а мій супутник був свіжий, наче вранішня квітка. Я спитав його, як це так, а він відповів: «Я думав про того, хто не має о́бразу, і знаходив спокій в Абсолюті». Я не знав, що й гадати, але ж на власні очі бачив, що він жвавий і бадьорий, наче проспав ніч у м’якій постелі.
Коли ми нарешті добулися до Бенареса, там мого супутника зустрів молодик десь одного зі мною віку. Мій знайомець попросив його знайти мені кімнату. Звали його Магендра, він викладав в університеті. Милий, добродушний, розумний чоловік, ми зразу пройнялися один до одного симпатією. Ввечері він повів мене покататися в човні по Гангу. Це було захопливе видовище: величава ріка, і місто, що збігає до самої води. У мене аж серце завмирало. Та вранці він показав мені щось ще краще: він зайшов по мене ще вдосвіта, і ми знов сіли в човен. І тоді я побачив таке, чого навіть уявити собі не міг. Я побачив, як тисячі й тисячі людей ішли до річки вчинити очисне омовіння й помолитися. Я бачив, як високий, худющий чоловік, із кучмою розкуйовдженого волосся та великою кошлатою бородою, в одній настегновій пов’язці, стояв, здійнявши догори довгі руки й закинувши назад голову, і голосно молився сонцеві, що сходило. Я не можу висловити, як це мене вразило. Я пробув у Бенаресі півроку і знову й знову ходив на світанні до Гангу поглянути на те дивовижне дійство. І ніяк не міг надивуватись. Ті люди вірили не впівсерця, не із застереженнями й сумнівами, а всім своїм єством.
Усі були дуже добрі до мене. Коли вони переконалися, що я приїхав не тигрів полювати, не щось продавати чи купувати, а тільки вчитися, то почали всіляко мені допомагати. Їм сподобалось, що я хочу вивчити гінді, й вони знайшли мені вчителів. Давали мені книжки. Ніколи не стомлювались відповідати на мої запитання… Ви знаєте що-небудь про індуїзм?