— Дуже мало.
— Думаю, він би вас зацікавив. Чи може бути щось грандіозніше за концепцію, що всесвіт не має ні початку, ні кінця, а знову й знову переходить від росту до рівноваги, від рівноваги до занепаду, він занепаду до розпаду, від розпаду до росту й так далі до безконечності?
— А яка, на думку індусів, мета цих безконечних перетворень?
— Мабуть, вони б відповіли, що така природа Абсолюту. Бачите, вони вважають, що призначення всього сущого в тому, щоб правити за стадію для покарання чи нагороди за діяння колишніх існувань душі.
— І це випливає з віри в переселення душ?
— У це вірять дві третини людства.
— Те, що в яку-небудь теорію вірить дуже багато людей, ще не є гарантія її істинності.
— Так, але це принаймні означає, що вона варта уваги. Християнство увібрало в себе чимало від неоплатонізму, воно могло б увібрати й цю ідею, одна ранньохристиянська секта навіть вірила в переселення душ, але її оголошено єретичною. Коли б не це, християни вірили б у переселення душ так само свято, як вірять у воскресіння Христа.
— Якщо я вас правильно зрозумів, це означає, що душа переходить із тіла в тіло впродовж нескінченного експерименту, зумовленого праведністю чи гріховністю попередніх вчинків?
— Либонь, що так.
— Але ж, зважте, «я» — це не тільки мій дух, а й моє тіло, і хто зможе визначити, наскільки моє я, моя сутність зумовлена випадковими особливостями мого тіла? Чи був би Байрон Байроном без своєї кульгавості або Достоєвський Достоєвським без своєї епілепсії?
— Індуси не стали б говорити про випадковість. Вони відповіли б, що це ваші вчинки в попередніх існуваннях прирекли вашу душу вселитися в недосконале тіло. — Ларрі побарабанив пальцями по столу, глибоко задумавшись і втопивши очі десь у простір. Потім із легенькою усмішкою на вустах повів далі: — Вам не спадало на думку, що перевтілення водночас і пояснює, і виправдовує земне зло? Коли зло, від якого ми страждаємо, — наслідок гріхів, сподіяних нами в наших попередніх життях, то ми можемо покірно його терпіти й сподіватися, що коли в цьому житті ми прагнутимемо до праведності, то наші майбутні життя будуть не такі стражденні. Адже терпіти власні злигодні не так уже й тяжко, треба лише трохи мужності; по-справжньому нестерпне те зло, яке випадає іншим і яке часто виглядає таким незаслуженим. Якщо ти здатен переконати себе, що це зло — неминучий наслідок минулого, тоді ти можеш жаліти людей, можеш і повинен, у міру сил своїх, полегшувати їхні страждання, але причин обурюватись у тебе не буде.
— Але чому ж бог не створив світу, вільного від страждань і горя, з самого початку, коли в людині ще не було ні праведності, ні гріховності, які б визначали її вчинки?
— Індуси сказали б, що початку не було. Кожна окрема душа, співіснуючи із всесвітом, існує споконвіку, й природа її зумовлена якимось попереднім існуванням.
— Ну, а чи справляє ця віра в переселення душ відчутний вплив на життя тих, хто її сповідує? Ось де, зрештою, головний критерій.
— Думаю, що справляє. Я можу розповісти вам про одну людину, яку я знав особисто, — на її життя ця віра, безперечно, справила вплив, ще й дуже відчутний. Ті перші два-три роки мого індійського життя я мешкав переважно в тубільних готелях, але зрідка хто-небудь запрошував мене до себе, а разів зо два я пожив у великій розкоші як гість магараджі. Через одного з моїх бенареських друзів я дістав запрошення погостювати в одному з маленьких північних князівств. Столиця там була прегарна — «рожеве місто, вічності дитя». Мене відрекомендували міністрові фінансів. Він здобув європейську освіту, навчався в Оксфорді. Я розмовляв з ним, і він справив на мене враження передової, розумної, освіченої людини. А ще він славився як надзвичайно вдатний міністр і спритний, передбачливий політик. Він носив європейське вбрання, дуже дбав про свою зовнішність, охайно підстригав свої вусики, і з лиця був симпатичний, дарма що погладшав з віком, як то буває з багатьма індусами. Він часто запрошував мене в гості. У нього був великий сад, ми сідали в затінку крислатих дерев і гомоніли. Він мав дружину і двох дорослих дітей. Здавалося б, типовий англізований індус, яких багато. Я був просто приголомшений, коли почув, що за рік, коли йому виповниться п’ятдесят, він має намір відмовитися від свого вигідного поста, передати власність дружині й дітям і податися у світ жебрущим ченцем. Та найдивніше було те, що ні його знайомі, ні магараджа не вбачали в цьому намірі нічого незвичайного, мовляв, нормальний вчинок.