Гнів і горе боролися в її душі.
— Скажіть йому: його кличе рідна домівка. Без нього все ніби таке й не таке. Я не можу без нього — погублю себе. Поговоріть, як ми жили, скільки удвох пережито. І що сказати дітям, коли спитають про батька? В його кімнаті все не займане, жде його. Ми всі ждемо.
Потім розтлумачила, як мені вести розмову. Вчила, що відказувати на його можливі заперечення.
— Правда, ви все зробите для мене? — благала жалісно. — Розкажіть йому, в якому я стані.
Вона, видно, хотіла, аби я будь-що розчулив його. Вже й не соромилася сліз. Мене це глибоко зворушило, а Стріклендова холодна жорстокість — обурювала. Я пообіцяв зробити все для його повернення. Погодився негайно виїхати до Парижа і пробути там, скільки треба.
Ми засиділися в місіс Стрікленд допізна і розпрощались, утомлені від переживань.
11
Дорогою в Париж я обмірковував свою місію не без сумнівів. Тепер, коли мене вже не бентежив вигляд заплаканої місіс Стрікленд, можна було розважати спокійніше. Дивували суперечності в її поведінці: справді нещасна, вона будила моє співчуття, виставляючи напоказ своє нещастя; та й плакати, вочевидь, готувалася загодя, бо мала під рукою чималий запас хусточок. Викликала подив завбачливість місіс Стрікленд, але це дещо знецінювало її рясні сльози. І хто зна: чи кликала вона чоловіка додому з кохання, а чи з остраху перед злими язиками? Мені ставало незручно від підозри, що в її розбитому серці переплівся біль покривдженої любові з прищемленою дрібною суєтністю, котра була чужа моїм юним пориванням. Тоді були мені невтямки суперечності людської природи. Не знав я, скільки позерства буває в людині справді щирій, ницості — в благородній, доброти — в нікчемній.
Сама ж мандрівка уявлялась мені романтичною, і з наближенням Парижа мій настрій підіймався. Роль довіреного друга, який повертає вибачливій жоні її заблудлого мужа, — що не кажіть, — приємна. Я вирішив одкласти побачення із Стріклендом до вечора, підсвідомо відчуваючи, яка то делікатна річ — точний вибір часу. Ранкові години не придатні для гри на родинних почуттях. Я сам тоді днями тільки й мріяв про кохання. А от подружнє блаженство ніколи не набило мене раніш, як під вечір, після чаю…
Зупинившись в одному з готелів, я став розпитувати, де той «Отель де Бельж», у якому живе Стрікленд. На мій подив, адміністратор і не чув про такий, хоч я, услід за місіс Стрікленд, уявляв його як щось вельми імпозантне в районі Рю де Ріволі. Стали гортати довідник. Єдине в Парижі пристановище такої назви виявилося на Рю де Муан, серед убогих, власне, занедбаних кварталів. Не вірилось.
— Ні, це не той, — заперечив я.
Адміністратор стенув плечима. Мовляв, другого у нас нема. Тоді мені спало на думку, що Стрікленд таки приховує адресу, а з тим «де Бельж» увів компаньйона в оману. Не знаю чому, подумав, що тр було б у дусі Стріклендового гумору: познущатися з розлюченого біржовика, виманивши його в Париж, у брудний завулок, до будинку недоброї слави. Проте не вадило й перевірити. Наступного дня надвечір я найняв туди фіакра і, трохи не доїхавши, подався по Рю де Муан пішки, щоб перше розгледіти той дім здаля. Пройшов уздовж тисняви злидарських крамничок майже половину вулиці, аж наткнувся на вивіску «Отель де Бельж».
Готель, де я сам зупинився, був абиякий, але й той виглядав би тут розкішним. Бо цей — високий, обшарпаний, сто літ не ремонтований — вражав своєю занедбаністю, так що й старі будинки поряд здавалися чепурними. Ще й усі його немиті вікна були наглухо зачинені. Ні, не тут гріховно розкошував Стрікленд з незнаною спокусницею, знехтувавши честь та обов’язки!.. Мене охопила злість, що дав себе пошити в дурні. Хотів уже вертатися. Та раз пообіцяв місіс Стрікленд зробити все можливе, зайшов-таки.
До готелю вели відчинені навстіж двері з боку якоїсь крамнички. Всередині виднівся напис «Bureau au premier»[6]. По вузьких східцях я дійшов до заскленої кабіни, де стояло бюрко і два стільці, а зовні — лава, на якій, певно, коротав нудні ночі портьє. І ніде ні душі. Я натиснув кнопку електричного дзвінка коло напису «Garçon»[7], і незабаром з’явився черговий — вовкуватий зизоокий молодик без піджака, у м’яких капцях. Так, чомусь ніби ненароком, я запитав:
— Скажіть, тут, бува, не зупинявся пан Стрікленд?
— Номер тридцять два. Сьомий поверх.
Я отетерів, аж затнувся.
— Він… вийшов?
Черговий зиркнув на дошку в кабіні.
— Ні, ключ у нього. Підійміться, погляньте.