Якось я спитав його: «От ви вільні від забобонів, ви знаєте життя, ви начитані в природничих науках, філософії, літературі, — скажіть, поклавши руку на серце, чи вірите ви у перевтілення?»
Обличчя його враз Змінилося — це вже було обличчя ясновидця.
«Мій любий друже, — відповів він, — якби я в нього не вірив, життя для мене не мало б ніякого сенсу».
— А ви, Ларрі, вірите у перевтілення? — запитав я.
— На це запитання дуже нелегко відповісти. Мені здається, що ми, люди Заходу, неспроможні вірити в нього так беззастережно, як вірять на Сході. У них ця віра увійшла в плоть і кров. У нас вона може бути лише особистою думкою. Я, наприклад, і вірю в перевтілення, і не вірю.
Він помовчав, підперши рукою схилену голову. Тоді випростався.
— Хочу розповісти вам, якого дива я зазнав одного разу. Якоїсь ночі в моїй кімнатчині в ашрамі я вправлявся в медитації, як мене вчили індійські друзі. Я запалив свічку й почав зосереджувати увагу на її полум’ї, і через певний час цілком виразно побачив через те полум’я довгий ряд постатей. Перша була літня дама в мереживному чепці, із сивими кучериками, що звисали на вуха. На ній був щільний чорний корсаж і чорна шовкова спідниця з оборками — так, здається, одягалися жінки в сімдесятих роках; і стояла вона обличчям до мене в граційній, сором’язливій позі, опустивши по боках руки долонями вперед. Її прив’яле обличчя випромінювало ніжність, лагідність і доброту. Зразу за нею, в профіль до мене, стояв високий худий єврей з гачкуватим носом і товстими губами, у жовтому каптані і з жовтим ковпаком на густій чорній шевелюрі. Він мав вигляд ученого, на обличчі закарбувався вираз похмурого, фанатичного аскетизму. Позад нього, знов обличчям до мене, і видний так виразно, мовби й не було більш нікого між нами, стояв молодик Із веселим рум’яним обличчям, у якому безпомилково можна було впізнати англійця шістнадцятого сторіччя. Він стояв міцно, ледь розставивши ноги, — такий собі зухвалий гультяй, якому море по коліна. На ньому було розкішне червоне вбрання, таке носили придворні; на ногах оксамитові тупоносі черевики й плоска оксамитова шапчина на голові. За цими трьома мріла ще нескінченна низка постатей, мов черга перед кінотеатром, але всі наче в тумані, їх було не роздивитись. Я бачив тільки їхні невиразні обриси, та якийсь рух проходив по них хвилями — так колишуться пшениці під літнім леготом. Не знаю, скільки це тривало, — хвилину, чи п’ять, чи й десять, — але потім вони помалу розтали в нічній пітьмі, й не лишилося нічого, тільки рівне полум’я свічки.
Ларрі ледь помітно усміхнувся.
— Звісно, можна припустити, що я задрімав і побачив сон. А чи впав у якийсь гіпнотичний стан, і ті три постаті, що їх я бачив так виразно, як оце бачу вас, були забутими картинами, що зберігалися в моїй підсвідомості. Але може бути, що то був я сам у своїх колишніх втіленнях. Може, не так давно я був старенькою дамою в Новій Англії, а перед тим — левантинцем-євреєм, а десь ще раніше, незабаром після того як Себастьян Кабот відплив із Брістоля, — чепуруном при дворі Генріха, принца Уельського.
— А що сталося з вашим приятелем із рожевого міста?
— Два роки опісля я опинився на півдні, в містечку, що називається Мадура. Якось увечері в храмі хтось торкнув мене за руку. Я озирнувся і побачив бородатого чоловіка з довгим чорним волоссям, в самій тільки настегновій пов’язці, з патерицею і карнавкою для милостині, як ходять там святі люди. Я тільки тоді впізнав його, коли він заговорив. То був мій приятель. Я був такий приголомшений — не знав навіть, що й сказати. Він спитав, що я робив, відколи ми з ним не бачились, — я відповів; спитав, куди я йду, — я відповів, що в Траванкур; тоді він порадив мені розшукати там Шрі Ганешу. «Він дасть вам те, що ви шукаєте». Я попросив розповісти мені про нього, та він тільки усміхнувся й відповів, що коли я його побачу, то дізнаюся про все, що мені годиться знати. Я встиг отямитись від подиву й собі спитав, що він робить у Мадурі. Він сказав, що обходить прочанином святі місця Індії. Я спитав, як він годується і де спить. Він сказав, що коли йому запропонують притулок, то спить на галереї, а як ні, то під деревом чи на подвір’ї храму. А щодо їжі, то як дають попоїсти — не відмовляється, а ні — обходиться без обіду. Я придивився до нього й сказав: «А ви схудли». Він засміявся й сказав, що так корисніше для здоров’я. Тоді попрощався зі мною — дивно було почути з вуст того жебрака в настегновій пов’язці: «Ну, бувай, друзяко!» — й пішов до тієї частини храму, куди мені заходити не можна.