В Мадурі я затримався на якийсь час. Тамтешній храм — чи не єдиний в Індії, по якому дозволяється ходити білій людині, тільки б вона не заходила до святилища. Вечорами туди набивалось повно людей: чоловіки, жінки, діти. Чоловіки — голі до пояса, в самих дготі; лоб, а часто і груди, й руки густо вимащені білим попелом відпаленого коров’ячого кізяка. Вони схилялися в поклоні то над однією святинею, то над іншою, а то простиралися долілиць у ритуальній позі самозречення. Вони молились, читали священні вірші, перегукувались, віталися, сварились, затівали палкі суперечки. Стояв несусвітний галас, а все ж якимось незбагненним чином там відчувалася присутність живого бога.
Проходиш через довгі зали, поміж прикрашених скульптурними зображеннями колон, що підтримують дах, а біля підніжжя кожної колони сидить жебрущий праведник, перед кожним карнавка для пожертв або маленька мата, на яку вряди-годи віруючий кине мідяк. Хто вдягнений, хто майже голий; хто дивиться на тебе порожнім поглядом, а хто читає, мовчки чи вголос, і йому байдуже про юрбу, що тече мимо. Я шукав серед них свого приятеля, та більш так ні разу його й не зустрів. Певне, він уже помандрував далі до своєї мети.
— А що ж то була за мета?
— Звільнитися від пут майбутніх нових народжень. Згідно з ученням веданти, сутність людини, яку вони називають атман, а ми — душею, відмінна від тіла і його чуттів, від розуму й свідомості; вона не є частина Абсолюту, адже Абсолют, бувши безконечним, не має частин; вона і є Абсолют. Душа не створена, вона існувала завжди, й коли нарешті вона скине сім покровів незнання, то повернеться в безконечність, із якої прийшла. Вона — мов крапля води, що піднялася з моря і з дощем упала в калюжу, а потім стекла в струмок, із струмка — в річечку, з річечки — у велику ріку, і біжить гірськими ущелинами й широкими рівнинами, відхиляючись то туди, то сюди, стрічаючи й кам’яні пороги, і завали дерев, аж поки ввіллється в безкрає море, з якого піднялась.
— Але коли та бідна маленька краплина знов зіллється з морем, вона ж напевне втратить свою індивідуальність.
Ларрі всміхнувся.
— От вам хочеться поласувати цукром, а не самому перетворитися на цукор. Що таке індивідуальність, як не прояв нашого егоїзму? Доки душа не позбудеться останньої крихти егоїзму, вона не може злитися з Абсолютом.
— Ларрі, ви так легко говорите про Абсолют, а це дуже поважне слово. Що насправді, по-вашому, воно означає?
— Реальність. Що вона таке — це неможливо сказати. Можна тільки сказати, чим вона не є. Вона непоясненна, індуси називають її «Брахман». Вона ніде й повсюди. Вона у всьому, і все залежить від неї. Це не істота, не річ, не причина. Вона не має ніяких властивостей. Вона — поза межами сталості й зміни, цілого й частини, кінцевого та безконечного. Вона вічна, бо її довершеність і повнота не пов’язані з часом. Вона — істина й свобода.
«Ого!» — сказав я подумки, а вголос запитав:
— Але як може суто умоглядна концепція стати втіхою для стражденного людства? Люди завжди бажали мати особистого бога, у якого в скрутну хвилину можна попросити підтримки й розради.
— Можливо, колись у далекому майбутньому люди порозумнішають і збагнуть, що шукати розради й підтримки треба у власній душі. Сам я вважаю, що потреба поклоніння — це лише пережиток древньої пам’яті про жорстоких богів, яких треба було умилостивляти. Я вважаю, що бог або в мені, або ніде. А коли так, то кому чи чому я маю поклонятись? Самому собі? Різні люди перебувають на різних рівнях духовного розвитку, і в Індії, наприклад, людська уява витворила прояви Абсолюту, відомі як Брама, Вішну, Шіва та ще багато імен. Абсолют — і в Ішварі, творці й володарі світу, і в скромному фетиші, якому селянин на своєму випаленому сонцем полі приносить квітку в жертву. Незліченні боги Індії — це лише образи, які ведуть людину до розуміння тієї істини, що її «я» і вище «я» — одно.
Я задумано подивився на Ларрі.
— Хотів би я знати, що саме привабило вас у цій суворій вірі?
— Думаю, що можу вам пояснити. Мені завжди здавалося жалюгідним, що засновники тієї чи іншої релігії ставили людині умову: віруй в мене, а то не спасешся. От ніби без чиєїсь віри вони не могли знайти віри в самих собі. Неначе ті древні поганські божки, що марніли й хиріли, коли люди не підтримували їхніх сил жертвоприношеннями. Веданта не вимагає, щоб ви брали щось на віру; єдина її вимога — палке бажання пізнати Реальність; вона стверджує, що ви можете пізнати бога так само, як можете пізнати радість чи біль. І нині є в Індії люди, може, сотні людей, які певні, що вони цього досягли. Мене особливо тішить думка, що осягти Реальність можна з допомогою знання. В пізніші епохи індійські мудреці, зважаючи на людську слабість, припускали, що спасіння можна зажити й любов’ю чи добрими ділами, та вони ніколи не заперечували, що найдостойніший, хоч і найтяжчий, шлях — це шлях пізнання, бо знаряддя його — найцінніше, що має людина — її розум.