VII
Тут я мушу урвати свою оповідь і пояснити, що не намагаюся дати якийсь послідовний виклад філософської системи, відомої як веданта. Для цього мені бракує знань, та навіть якби я їх мав, такий виклад був би тут не до речі. Розмова наша тривала довго, і Ларрі наговорив мені куди більше, ніж я вважав за можливе навести у цьому творі, який, зрештою, має бути романом, а не науковим трактатом. Головне для мене — сам Ларрі. Я взагалі зачепив цю складну тему тільки тому, що коли б я бодай коротко не згадав про роздуми Ларрі та про незвичайні події в його житті, спричинені, можливо, саме цими роздумами, то надто неправдоподібною видалася б та лінія поведінки, яку він вибрав і про яку читачеві скоро стане відомо. Знов же мені прикро, що ніякими своїми слонами я не спроможуся дати хоча б уявлення про його приємний голос, від якого найдріб’язковіші його зауваження набували переконливості, чи про постійно мінливе його обличчя, сповнене то поважності, то легкої веселості, то замислене, то лукаве, про ту мінливість виразу, що супроводила його оповідь, немов переливи рояля, коли скрипки виводять тему за темою. Він говорив про серйозні речі, але мова його була проста, невимушена, трохи, далебі, ніякова, хоча з такою самою ніяковістю він говорив би й про погоду та майбутні врожаї. Якщо в читача склалось враження, ніби в його манері було щось менторське, то це моя провина. Його скромність була така ж очевидна, як і його щирість.
Відвідувачів у ресторані лишилося жменя. Гультяї вже давно розбрелися. Печальні створіння, що заробляють на життя любов’ю, розповзлися по своїх убогих оселях. Ось зайшов стомлений чоловік і випив склянку пива, закусивши бутербродом. Ще один, хитаючись, мов спросоння, замовив чашку кави. Дрібні службовці. Перший відпрацював нічну зміну і йшов додому спати. Другого підняв на ноги будильник, і він знехотя починав свій довгий робочий день. Ларрі мовби забув, де він і котра тепер година. Мені в житті довелось побувати в різних чудернацьких ситуаціях. Не раз бував на краю загибелі. Не раз стикався з романтикою і знав, що це таке. Проїхав верхи через Центральну Азію, тим самим шляхом, яким Марко Поло добувався до казкової країни Китаю; пив із склянки російський чай у претензійній петроградській вітальні, й солодкомовний чоловічок у чорному сюртуку й смугастих штанях розказував мені, як він убив великого князя; сидів у розкішній залі у Вестмінстері й слухав ясні та лагідні звуки Гайднового тріо, а за вікном вибухали німецькі бомби… Але в такій чудернацькій ситуації я ще ніколи не опинявся: годину за годиною сидів на червоному плюшевому диванчику в паризькому нічному ресторані, а Ларрі провадив про бога й вічність, про Абсолют і забарне колесо нескінченного становлення.
VIII
Ларрі мовчав уже кілька хвилин, та я не хотів квапити його і чекав. Але ось він подарував мені коротку дружню усмішку, наче раптом згадав про мою присутність.
— Коли я добувся до Траванкура, то з’ясувалось, що й не треба було розпитувати зарані про Шрі Ганешу. Там усі його знали. Багато років він прожив у гірській печері, а потім його вмовили спуститися в долину, де якийсь добрий чоловік подарував йому ділянку землі й поставив для нього хатину-ліплянку. Від Трівандрума, столиці князівства, я добирався туди цілий день: спочатку поїздом, а тоді на волах, — поки добився до його ашрами. Біля воріт садиби стояв якийсь юнак, я спитав його, чи можна мені побачити йога. Я приніс кошик фруктів — традиційний дарунок. За кілька хвилин юнак вернувся і провів мене в довгу кімнату з багатьма вікнами у всіх стінах. В одному кутку на підвищенні, застеленому тигровою шкурою, сидів у позі медитації Шрі Ганеша. «Я вже давно на тебе чекаю», — сказав він. Я здивувався, але подумав, що про мене йому сказав мій приятель. Та коли я назвав його, Шрі Ганеша похитав головою. Я підніс йому фрукти, й він звелів юнакові винести їх. Ми зостались наодинці, й він мовчки дивився на мене. Не знаю, скільки тривала ця мовчанка. Може, з півгодини. Я вже розказував вам, який він із себе, але я не сказав, який він випромінював спокій, яку доброту, ясноту, зреченість. Я був стомлений, спітнілий з дороги, а тут помалу почувся дивовижно відпочилим. Він іще мовчав, та я вже був певен, що він і є та людина, яку я шукаю.