— Він розмовляв по-англійському? — спитав я.
— Ні, але мені, знаєте, легко даються мови, й на півдні я встиг досить нахапатись тамільської, тож мову розумів і з людьми міг порозумітись. Нарешті він заговорив.
«Чого ти сюди прийшов?»
Я почав розповідати, як потрапив до Індії та що робив тут три роки, як, наслухавшись про мудрість і праведність різних святих людей, ходив від одного до іншого, й ніхто не дав мені того, що я шукав. Він урвав мене:
«Все це я знаю. Зайве про це говорити. Чого ти прийшов сюди?»
«Щоб ви стали моїм гуру[73]», — відказав я.
«Єдиний гуру — це Брама», — мовив він.
Він усе дивився на мене якось пильно-пильно, аж дивно, а потім тіло його враз заціпеніло, очі ніби обернулися всередину, і я побачив, що він поринув у транс, який індуси називають самадгі, тобто зосередженням; у цьому стані, вважають вони, знімається протилежність суб’єкта і об’єкта і людина стає Абсолютним Знанням. Я сидів перед ним на підлозі, схрестивши ноги, й серце моє шалено стукотіло. Скільки часу минуло, не знаю, потім він глибоко зітхнув, і я зрозумів, що він повернувся до нормальної свідомості. Він окинув мене поглядом, сповненим ласки й доброти.
«Залишайся, — сказав він. — Тобі покажуть, де можна спати».
Мене поселили в хижці, де Шрі Ганеша жив, коли ще тільки спустився в долину. Приміщення, де він тепер проводив і дні, й ночі, — побудовано згодом, коли біля нього згуртувались учні й дедалі більше людей, принаджених його славою, приходило йому вклонитися. Щоб не вирізнятись, я перевдягся в зручну індійську одежу, й так засмаг, що, тільки придивившись, можна було розпізнати в мені чужинця. Я багато читав. Роздумував-медитував. Слухав Шрі Ганешу, коли тому охота була говорити; говорив він небагато, але залюбки відповідав на запитання, і слова його дивно надихали, будили багато думок і почуттів. Мов музика. Сам він замолоду вправлявся в дуже суворому аскетизмі, але своїх учнів до того не спонукав. Прагнув звільнити їх від рабства егоїзму і плотських пристрастей, пояснював їм, що шлях до звільнення пролягає через спокій, здержливість, самозреченість, покірливість, через твердість духу, жадання свободи. Люди приходили до нього з поблизького містечка, де був знаменитий храм і куди раз на рік прибували на свято незліченні юрмища прочан; приходили з Трівандрума і з іще віддаленіших місць, щоб повідати йому свої печалі, спитати поради, вислухати його напучування. І всі йшли від нього зміцнілі душею, втішені і в мирі з самими собою. Суть його вчення була дуже проста. Він учив, що ми кращі й розумніші, ніж нам здається, і що мудрість веде до свободи. Учив, що для спасіння душі найважливіше — не відійти від світу, а тільки зректися себе. Учив, що робота, зроблена безкорисливо, очищає душу, і що обов’язки — це надана людині змога притлумити своє осібне «я» і злитися водно із «я» вселенським. Незвичайне було не так його вчення, як він сам — його добрість, велич його душі, його святість. Сама його близькість була благом. Я був дуже щасливий коло нього. Я відчував, що нарешті знайшов те, що шукав. Тижні, місяці спливали неймовірно швидко. Я надумав, що буду коло нього або поки він помре, — а він казав, що має намір не дуже довго перебувати у своєму тлінному тілі, — або поки сягну осяяння, тобто такого стану, коли нарешті розірвеш пута невігластва й пізнаєш із незаперечною впевненістю, що ти й Абсолют — одно.
— А тоді що?
— Тоді, коли правда те, що вони стверджують, нема більш нічого. Земний шлях душі закінчився, і вона більше не повернеться.
— І Шрі Ганеша помер? — спитав я.
— Та ні, наскільки мені відомо.
Кажучи ці слова, Ларрі збагнув, що́ я мав на увазі, й стиха засміявся. Трохи помовчавши, він повів далі, але так, що я спочатку подумав, чи не хоче він ухилитися від другого запитання, дуже логічного, яке от-от мало злетіти з мого язика: чи дано було йому осяяння?
— Я не весь час сидів у ашрамі. Мені пощастило зазнайомитися з одним місцевим лісником, що жив край села біля підніжжя гір. Він був ревний шанувальник Шрі Ганеші й, коли тільки мав вільний від роботи час, бував у нас по два, по три дні. Милий був чоловік, ми з ним подовгу бесідували. Він був радий нагоді повправлятися в англійській мові. Коли ми вже були добре знайомі, він сказав мені, що лісництво має в горах хижку, і коли я захочу побути там, пожити на самоті, він дасть мені ключа. І я час від часу став навідуватися туди. Добиратися треба було два дні — спершу автобусом, до того села, де жив лісник, а далі пішки, зате вже як дістанешся туди — не натішишся красою, врочистою тишею, самотою. Я складав найнеобхідніше в рюкзак, наймав носильника нести харчі, й жив там, поки стачало припасів. Хижка була складена з колод, із кухонькою надворі, а всередині було похідне ліжко, на яке стелиш свою спальну мату; ще стіл і два стільці. Там, на висоті, було прохолодно, а ночами бувало приємно розпалити вогнище. У мене аж серце завмирало від щастя, коли я думав, що за двадцять миль довкола немає жодної живої душі. Ночами я часто чув рев тигра, або з тріскотом і тупотінням продиралися крізь джунглі слони. Я ходив у ліс на далекі прогулянки й надибав одну місцину, де полюбив сидіти, бо звідтіля відкривався широкий гірський краєвид, й внизу лежало озеро, до якого смерком ходили на водопій олені, кабани, буйволи, слони, леопарди.