«Я прийшов попрощатися з тобою, вчителю, — сказав я. — Я повертаюся до свого народу».
Він відповів не зразу. Він сидів, як завжди, схрестивши ноги, на тому своєму підвищенні, застеленому тигровою шкурою. Перед ним на жаровні куріла паличка ладану, напоюючи повітря легким ароматом. Він був один, як і того дня, коли я вперше його побачив. Шрі Ганеша вдивлявся в мене так пильно, ніби проникав у найпотаємніші глибини мого єства. Я був певен, він знає, що зі мною сталося.
«Це добре, — сказав він. — Ти досить довго мандрував світами».
Я опустився перед ним навколішки, й він благословив мене. Коли я підвівся, мої очі були повні сліз. Він був людина шляхетної, святої вдачі. Я завжди пишатимуся тим, що мені довелося його знати. Потім я попрощався з його учнями. Декотрі з них прожили там багато років, інші прийшли вже після мене. Свій небагатий скарб і книжки я залишив, гадаючи, що стануть комусь іще в пригоді, й, завдавши за плечі порожній рюкзак, у тих самих старих штанях і коричневому піджаку, в яких прибув туди, в потертому пробковому шоломі на голові подався назад до міста. Через тиждень я сів у Бомбеї на пароплав і приплив до Марселя.
Поміж нас запала мовчанка; кожен замислився про своє. Проте, хоч як я стомився, було ще одне питання, яке я хотів з ним з’ясувати, і я заговорив перший.
— Ларрі, друже, — сказав я, — оці ваші довгі шукання почалися з проблеми зла. Проблема зла — ось що вас спонукало. А ви за всю нашу розмову навіть на натякнули, чи хоча б наблизилися до її розв’язання.
— Може бути, що її взагалі неможливо розв’язати, а може, мені бракує на це тями. Рамакрішна стверджував, що світ — це забава бога. «Це ніби гра, — говорив він, — і в цій грі є радість і печаль, цнота і порок, знання й невігластво, добро і зло. Якщо із творіння цілком видалити гріх і страждання, гра не може тривати далі». З цим я ніяк не можу погодитись. Як на мене, то швидше вже так: коли Абсолют проявив себе, створивши видимий світ, зло вже було нерозривно пов’язане з добром. Не могла б виникнути приголомшлива краса Гімалаїв без неймовірно жахливих корчів земної кори. Китайський майстер, що виготовляє вазу із тонесенької порцеляни, може» надати їй гарної форми, оздобити її прекрасним візерунком, розмалювати її в чарівні барви й покрити щонайкращою поливою, але така вже природа порцелянової вази, що майстер не може зробити її некрихкою. Впустіть її на підлогу, й вона розіб’ється на друзки. Чом не припустити, що ось таким чином усе цінне й дороге для нас у світі може існувати лише в поєднанні із злом?
— Це дотепна теорія, Ларрі, тільки щось не дуже вона втішна.
— Та не дуже, — всміхнувся він. — На її користь можна сказати хіба таке: якщо дійшов висновку, що ось це неминуче, то змирися, мужньо знеси — так буде найкраще.
— Які ж у вас тепер плани?
— Я маю тут закінчити одну роботу, а тоді повернуся до Америки.
— І що ви там робитимете?
— Житиму.
— Як?
Він відповів незворушно, але в очах у нього блиснула пустотлива іскринка — він-бо знав, яка несподівана буде для мене його відповідь.
— Сповідуючи спокій, терпимість, співчуття, безкорисливість і здержливість.
— Високі настанови, що й казати, — відгукнувся я. — Але навіщо здержливість? Ви ж молода людина. Чи розумно притлумлювати в собі те, що поряд із голодом є найдужчий інстинкт людини як біологічної істоти?
— Щодо цього, то мені пощастило: для мене статеве життя завжди було більше втіхою, ніж потребою. Із власного досвіду знаю, яка абсолютна слушність у твердженні індійських мудреців, що цнота більш за все сприяє зміцненню сили духу.
— А мені здавалось, що мудрість полягає в тому, щоб урівноважити вимоги тіла й вимоги духу.
— Саме цього ми на Заході й не вміємо, як стверджують індуси. На їхню думку, ми, з усіма нашими незліченними винаходами, з нашими фабриками й машинами і всім, що вони виробляють, віддавна шукаємо щастя в матеріальних цінностях, в той час як істинне щастя не в них, а в цінностях духовних. І ще вони вважають, що обраний нами шлях веде до загибелі.
— І невже Америка уявляється вам підходящим місцем, де застосовувати б оті чесноти, що ви їх перелічили?
— А чом би й ні? Ви, європейці, нічого не знаєте про Америку. Через те, що ми наживаємо великі багатства, ви гадаєте, що ми тільки гроші й цінуємо. Де там ми їх цінуємо! Ми їх як маємо, то зараз же й витрачаємо — до ладу чи й не до ладу, але витрачаємо. Гроші для нас ніщо, це просто символ успіху. Ми — найбільші в світі ідеалісти; особисто я вважаю, що ідеали у нас не ті, що треба. Особисто я вважаю, що не може бути для людини вищого ідеалу, ніж самовдосконалення.