— Вас не можна лишати на волі, Ларрі. Ви з глузду з’їхали.
— Зовсім ні. Я при добрій тямі й дуже практичний. Як водій-власник, я зможу працювати рівно стільки часу, скільки мені буде треба, щоб заробити на житло, харч та ще на ремонт машини. Решту часу я зможу присвячувати іншим справам, а якщо мені захочеться терміново кудись потрапити, то в будь-яку хвилину помчу своєю машиною.
— Але подумайте, Ларрі: таксі — це така сама власність, як і державна облігація, — сказав я, щоб подражнити його. — Як водій-власник, ви опинитеся серед капіталістів.
Він засміявся.
— Ні. Моє таксі буде для мене просто знаряддям праці. От як патериця й карнавка для жебрущого прочанина.
На цій жартівливій ноті наша розмова, власне, й закінчилась. Я вже завважив, що відвідувачів у ресторані побільшало. Неподалік від нас сів за столик якийсь чоловік у фраку й замовив собі тривний сніданок. Стомлене, але задоволене обличчя — видно, залюбки згадує ніч, що промайнула в любовних утіхах. Кілька стареньких добродіїв, уставши рано — старості треба небагато сну, — повагом пили свою каву з молоком і крізь товсті скельця окулярів читали ранкові газети. Молодші чоловіки, котрі чепурні й елегантні, котрі в потертих піджаках, забігали проковтнути чашку кави з булочкою, кваплячись до крамниці чи в контору. Причовгав ветхий дідусь із пакою газет і почав обходити столики, пропонуючи свій товар, який у нього, здається, не дуже брали. Я глянув на великі дзеркальні вікна — на вулиці вже був день. За хвилину-другу в ресторані погасили електрику, зосталися світити лише кілька ламп у глибині величезної зали. Я подивився на годинник — повернуло вже за сьому.
— Чи не поснідати нам? — запропонував я.
Ми попоїли рогаликів, хрумких і теплих, допіру з печі, випили кави з молоком. Я стомився, став неуважний і виглядав, певне, мара марою, а Ларрі яснів собі, як завжди. Очі його блищали, жодна зморшка не збрижила гладенького обличчя, і виглядав він років на двадцять п’ять, не більше. Кава трохи збадьорила мене.
— Можна, я дам вам пораду, Ларрі? Я не часто їх даю.
— А я не часто їх слухаюсь, — відповів він, усміхаючись на весь рот.
— Ретельно все зважте, перш ніж розлучитися з вашими й так не вельми значними статками. Бо як попрощаєтеся з ними, то вже навіки. А може настати день, коли вам по заріз потрібні будуть гроші, для вас чи ще для когось, і тоді ви гірко покаєтеся, що встругнули таку дурницю.
Очі його зблиснули насмішкувато, але незлостиво.
— Ви надаєте грошам більшої ваги, ніж я.
— Ваша правда, — відрізав я. — Адже ви їх завжди мали, а я — ні. Вони дали мені те, що я ціную над усе, — незалежність. Ви навіть уявити собі не можете, яка то була втіха, коли я вперше усвідомив: можу, як захочу, кого завгодно послати до дідька.
— А я нікого не хочу посилати до дідька, та, коли б захотів, то зробив би це й не мавши рахунку в банку. Розумієте, гроші для вас означають свободу, а для мене — рабство.
— Ви впертий лопух, Ларрі.
— Знаю. Тут уже нічого не вдієш. Але, зрештою, у мене є час і подумати, й передумати. В Америку я поїду аж навесні. Мій друг Огюст Котте, художник, надає мені свій будиночок у Санарі. Там я пробуду зиму.
Санарі — це скромний приморський курорт на Рів’єрі, між Бандолем і Тулоном, там залюбки селяться художники й письменники, яких не знаджують крикливі веселощі Сен-Тропеза.
— Та місцина вам сподобається. Тільки нудьга там смертельна.
— Мені треба зробити роботу. Я зібрав багато матеріалу і думаю написати книжку.
— Про що?
— Дізнаєтеся, коли вона вийде в світ, — усміхнувся він.
— Якщо хочете, надішліть рукопис мені, коли викінчите. Думаю, що зумію знайти для вас видавця.
— Спасибі, не турбуйтесь. Кілька моїх знайомих американців мають невеличку друкарню в Парижі, я вже домовився з ними, вони й надрукують мені книжку.
— Але ж при такому виданні книжка навряд чи знайде покупця й не приверне уваги критиків.
— Мені байдуже, чи потрапить вона в поле зору критики, і на покупців я не розраховую. Мені потрібне зовсім невелике число примірників, тільки послати моїм друзям в Індію та для декотрих знайомців у Франції, яких вона може зацікавити* Особливого значення вона не має. Пишу її лише для того, щоб позбутися накопиченого матеріалу, а опублікувати хочу тому, що по-справжньому судити про твір можна, здасться мені, тільки коли побачиш його в друкованому ВИГЛЯДІ.
— Обидва міркування цілком слушні.
На ту хвилину ми вже поснідали, і я попросив рахунок. Офіціант подав його мені, а я передав Ларрі.