— Якщо вже ви надумали викинути ваші гроші на смітник» то, хай вам всячина, чом би вам не заплатити за мій сніданок?
Він засміявся і заплатив. Від довгого сидіння я весь закляк і насилу переставляв ноги, спина боліла. Приємно було вийти на вулицю і вдихнути свіжого, чистого повітря осіннього ранку. Голубіло небо. Авеню Кліші, вночі така незатишна, вранці ніби трохи причепурилась — от мов виснажена, підфарбовані жінка бува наслідує пружну дівочу ходу — і навіть тішила око. Я зупинив таксі, що їхало мимо.
— Вас підвезти? — спитав я Ларрі.
— Ні, не треба. Я зійду до Сени, викупаюся в якомусь басейні, а тоді подамся до бібліотеки, пошукаю дещо в довідниках.
Ми потисли один одному руки, і я провів його поглядом, поки він звільна переходив вулицю сягнистими кроками. А сам я, бувши скроєний не з такого цупкого матеріалу, сів у таксі й поїхав до себе в готель. Годинник у мене в номері показував, що вже звернуло на дев’яту.
— Пізненько, що й казати, приходить додому підстаркуватій джентльмен, — докірливо зауважив я, звертаючись до оголеної дами, (під скляним ковпаком), що від 1813 року лежала собі на ампірному годиннику в надзвичайно незручній, як на мене, позі.
Вона все так само розглядала своє позолочене бронзове обличчя в позолоченому бронзовому дзеркалі, а годинник твердив «цок-цок», та й годі. Я приготував собі гарячу ванну, полежав у ній, поки схолола вода, а тоді розтерся, ковтнув таблетку снодійного і, взявши з тумбочки «Морський цвинтар» Валері, який лежав там, читав, поки й заснув.
Розділ сьомий
І
Десь через півроку, одного квітневого ранку, коли я працював у кабінеті на даху мого будинку в Кап-Ферра, до мене піднялася служниця й сказала, що мене хоче бачити поліція з Сен-Жана (сусіднього селища). Мене взяла досада, що от перебили роботу. І навіщо тільки я їм потрібен? Моє сумління було чисте: на користь благодійницького фонду я вже підписався. Мені тоді видали картку, яка зберігалася у мене в машині, тож, коли мене зупиняли за перевищення швидкості чи за те, що поставив машину не там, де слід, я, дістаючи права, мовби ненароком, витягав і її, і, таким чином, замість штрафу вислуховував чемне попередження. Мабуть, надійшов анонімний донос чи на мою покоївку, чи на куховарку, мовляв, папери не в порядку, — такі милі жарти у Франції не дивина; та, бувши в добрих стосунках з місцевими поліцейськими, яких я ніколи не відпускав з дому, не почастувавши склянкою вина, я і тут не передбачав особливих ускладнень. Проте з’ясувалось, що ця пара (вони завжди працювали парами) прийшла до мене у зовсім іншій справі.
Ми потиснули один одному руки, обмінялись запитаннями про здоров’я, і тоді старший з них, — він називався бригадир і мав найпишніші вуса, які я тільки бачив, — дістав із кишені блокнота.
— Чи промовляє вам що-небудь ім’я — Софі Макдональд? — запитав він.
— Одну жінку з таким прізвищем я знаю, — відповів я обережно.
— У нас щойно була телефонна розмова з поліційним управлінням у Тулоні. Головний інспектор просить вас терміново туди прибути.
— Навіщо? — спитав я. — Я тільки трохи знайомий із місіс Макдональд.
Я вже подумав, чи не втрапила вона в яку халепу, пов’язану швидше всього з опієм, але не розумів, яке це могло мати відношення до мене.
— Це мене не обходить. З’ясовано неспростовно, що ви мали якісь стосунки з цією жінкою. Вона п’ять днів не приходила до себе на квартиру, а це в гавані витягли з води тіло, і поліція має підстави вважати, що то вона. Треба, щоб ви впізнали її.
Холодний дрож струснув мене. Хоч я не дуже й здивувався. При тому житті, яке вона провадила, легко було припустити, що в хвилину відчаю вона може накласти на себе руки.
— Але ж її можна легко впізнати за одежею та документами?
— Її знайшли зовсім голу, з перерізаною горлянкою.
— Милий боже! — мовив я з жахом. І почав міркувати. Я знав, поліція могла й силоміць потягти мене туди, і вирішив, що краще вже скоритися добровільно. — Гаразд. Я приїду першим поїздом, на який встигаю.
Я глянув на розклад І побачив, що встигаю на поїзд, який прибуває в Тулон під шосту годину. Бригадир сказав, що негайно повідомить про це головного інспектора по телефону, і попросив мене, як приїду, відразу з’явитися в поліцію. Того ранку я більше не сідав за роботу. Поклав у валізку найнеобхідніші речі й після другого сніданку поїхав на вокзал.
II
Коли я з’явився до головного управління тулонської поліції, мене зараз же провели до кабінету головного інспектора. Він сидів за столом, огрядний, смаглявий, понурий, — чи не корсиканець. Окинувши мене, певне, за звичкою, підозріливим поглядом, він помітив стрічку ордена Почесного легіону, яку я завбачливо приколов до петельки, і вже з єлейною усмішкою запропонував мені сісти, почав багатослівно вибачатися за те, що мусив потурбувати таку високошановну, як я, людину. Я таким самим тоном запевнив його, що для мене це просто щастя — бути йому корисним. Потім ми перейшли до справи. Він заговорив, дивлячись на розкладені перед ним папери, й знову став самим собою — грубуватим, безцеремонним поліцейським чином.