Але я вважав за потрібне спитати ще:
— Madame est là?[8]
— Monsieur est seul[9].
І черговий провів мене підозріливим оком. На сходах було темно. Тхнуло цвіллю й трухлятиною. Коли минав третій поверх, якась розчохрана жінка в халаті стала в одчинених дверях і мовчки витріщилася на мене. Піднявшись, нарешті, на сьомий, я постукав у двері під номером тридцять два. По той бік зашаруділо, і двері прочинились. Переді мною стояв Чарлз Стрікленд. Мовчав. Певно, не впізнав мене. Назвавши своє ім’я, я почав з награною невимушеністю:
— Ви, звичайно, мене забули. Минулого літа мав приємність обідати у вас.
— Заходьте! — привітно озвався Стрікленд. — Радий вас бачити. Сідайте.
Тісну кімнатку захаращували меблі в стилі, як його називають французи, Луї-Філіппа: широченне дерев’яне ліжко, де червоно бовванів стьобаний пуховик; простора шафа, круглий стіл, малесенький умивальник і два громіздкі стільці, оббиті червоним репсом. Усе потерте і заяложене. Ані сліду марнотратних розкошів, що їх вимальовував полковник Мак-Ендрю. Стрікленд присунув мені стілець, змахнувши з нього купу одягу на підлоту.
— То чим стану в пригоді? — запитав.
Одітий у стару простору куртку, давно не голений, він у цій кімнаточці виглядав ще дебелішим, ніж запам’ятався з літа. Тоді його сковувала припасована по моді одежа, а тепер, занедбаний і неохайний, він почувався легко й вільно. Хто зна, як могла подіяти на нього моя наготована фраза:
— Я прибув за дорученням вашої дружини.
— А я саме збирався перед обідом вихилити чарочку. Може, підемо разом? Ви п’єте абсент?
— Пробував.
— Тоді ходімо.
Він надів давно не чищений капелюх.
— А то й пообідаєм удвох. Ви ж мені винні обід.
— О, звичайно, а ви самі?
Це важливе питання докинулося природно, аж сам себе похвалив.
— Як палець! За три дні ні до кого й словом не озвався. По-французькому в мене не дуже клеїться.
Опускаючись сходами попереду нього, я запитував себе: а що сталося з офіціанточкою? Чи посварились? Чи то вже минуло захоплення? Втім, останнє малоймовірне, бо свою одчайдушну втечу він готував загодя — цілий рік. Ми дійшли до великої кав’ярні на Авеню де Кліші і зайняли столик на тротуарі.
12
У ту пору дня на Авеню де Кліші було людно. У моїй молодечій уяві всі перехожі вимальовувалися як герої бозна-яких непевних інтриг. Тут сновигали дрібні службовці і продавщиці, тупали старигани, що, здавалося, посходили із сторінок Бальзакових творів; никали особи обох статей, чия професія — наживатися на людських слабощах; хлюпала через край притаманна паризькій голоті енергія, що розбурхує кров і пориває душу до незвіданого.
— Ви хоч знаєте Париж? — поцікавивсь я.
— Ні. Був тут усього раз, під час весільної подорожі.
— Як же ви розкопали такий готель?
— Напитував що-небудь дешеве, і мені його нараяли.
Подали абсент. Ми докинули в чарки цукру і повагом доливали в гіркий напій воду.
— Певно, краще одразу скажу, з чим прибув, — озвався я трохи збентежено.
В його очах мигнули глузливі іскорки.
— Так і знав, що от-от хтось завітає. Амі засипала мене листами.
— Тоді вам прекрасно відомо, про що буде мова.
— Не розпечатував їх.
Я розкурював сигарету, щоб виграти час і подолати розгубленість. Мої ораторські заготовки, гнівні, патетичні чи жалісні, були не до речі на Авеню де Кліші. Мовчанку обірвав Стріклендів смішок:
— Ну й доручення вам перепало, хай йому чорт! Що — ні?
Я зам’явся.
— Як вам сказати?..
— А так: один махом — і гора з пліч. А тоді весело погуляємо до ночі.
На мить я завагавсь.
— Невже ви не уявляєте, яка зараз нещасна ваша дружина?
— То нічого. Переживе.
Не можу описати, скільки черствості було в тих словах. Хоча й оторопілий, я приховав це і заговорив тоном мого дядька, пастора Генрі, згадавши, як той вибивав з мене пожертву для клерикального фонду.
— Ви не заперечите, коли буду відвертим?
Він похитав головою й посміхнувся.
— Хіба вона заслужила, щоб з нею так повестись?
— Ні.
— Може, щось маєте проти неї?
— Нічого.
— Чи ж не ганебно після сімнадцяти років подружнього життя кинути напризволяще жінку, яка вам нічого поганого не зробила?
— Ганебно.
Я глянув на нього, приголомшений. Щиросердно підтвердивши мої закиди, він вибив мені ґрунт з-під ніг, ускладнив, а то й зробив комічним моє становите. Я готувався промовляти — переконливо, зворушливо, підбадьорююче, довірливо чи нав’язливо, а як треба, то й з різким осудом або нищівно-саркастично. А грішник узяв та й визнав свої провини! Що тоді, в біса, робити моралістові? Тут мені забракло досвіду, бо сам у ролі грішника звик усе заперечувати.