— Це брудна історія. Виявляється, у цієї Макдональд препогана репутація. П’яниця, наркоманка, німфоманка. Спала не тільки з матросами, а й з усякою місцевою наволоччю. Як це може бути, що ви, людина такого віку й становища, були знайомі з такою особою?
Мені кортіло відповісти, що це не його справа, але як сумлінний читач сотень детективних романів я знав, що з поліцією краще бути чемним.
— Я знав її дуже мало. Познайомився з нею в Чикаго, коли вона була ще дівчам. Згодом вона там-таки вийшла заміж за одного хорошого чоловіка. Потім, років зо два тому, я знов зустрів її в Парижі — з’ясувалось, що у нас із нею є спільні знайомі.
Я все гадав, я́к він взагалі міг пов’язати мене з Софі, але наступної миті він посунув до мене по столу якусь книжку.
— Цей том знайдено в її кімнаті. Якщо ви будете ласкаві глянути на посвяту, то погодитеся, що вона навряд чи підтверджує ваші слова про те, що ви були з нею тільки трохи знайомі.
Це був мій роман у французькому перекладі, той самий, що вона побачила у вітрині книгарні й попросила мене надписати. Під моїм прізвищем були слова: «Mignonne, allons voir si la rose» — перше, що тоді спало мені на думку. Це й справді звучало трохи інтимно.
— Якщо ви гадаєте, що я був її коханцем, то помиляєтеся.
— Це мене не цікавить, — сказав він, і з несподіваним вогником в очах додав: — До того ж хай це вас не образить, але, судячи по тому, що́ я чув про її нахили, ви були, певне, не в її смаку. Але ж всякому зрозуміло, що зовсім чужої вам жінки ви б не назвали mignonne.
— Той рядок, пане комісаре, це початок славетного вірша Ронсара, чиї поезії, звісно ж, відомі такій освіченій та культурній людині, як ви. А вписав я цей рядок тому, що був певен, вона знає весь вірш і пригадає наступні рядки, які могли б наштовхнути її на думку, що життя, яке вона провадить, м’яко кажучи, нерозважне.
— Певне ж, я читав Ронсара в школі, але за всіма цими клопотами, сказати правду, ті рядки, про які ви говорите, випали мені з пам’яті.
Я продекламував йому першу строфу і, добре знаючи, що він навіть ім’я «Ронсар» чує вперше в житті, не боявся, що він пригадає і останню строфу, котру навряд чи можна було тлумачити як заклик до праведного життя.
— Вона, мабуть, була не без освіти. Ми знайшли в її кімнаті чимало детективних романів і кілька книжок віршів. Там були Бодлер, Рембо і ще, англійською мовою, якийсь Елліот. Це відомий поет?
— Дуже.
— Я не маю часу читати вірші. Та я по-англійському й не читаю. Якщо він хороший поет, шкода, що він не пише по-французькому, аби його могли читати освічені люди.
Я уявив собі, як мій головний інспектор читає «Безплідну землю», і возрадувався душею. Раптом він посунув до мене через стіл якусь любительську фотографію.
— Ви знаєте, хто це?
Я відразу впізнав Ларрі. Він був у купальних трусах, і я здогадався, що зроблено фотографію того літа, коли він приїжджав до Ізабелли та Грея в Дінар. Першим моїм поривом було сказати: «Не знаю» — менш за все мені хотілося вплутувати Ларрі в цю прикру справу; але я зміркував, що, коли поліція дізнається, хто це, мої слова можуть витлумачити як бажання щось приховати.
— Це Лоренс Даррел, американський громадянин.
— Це єдине фото, знайдене серед речей цієї жінки. В яких вони були стосунках?
— Вони виростали в одному й тому селищі під Чикаго. Друзі дитинства.
— Але цю фотографію зроблено недавно, підозрюю — на одному з курортів десь на півночі або на заході Франції. Де саме — це ми легко дізнаємося. Хто він, цей чоловік?
— Письменник, — відповів я хоробро. Інспектор ледь звів угору свої кущисті брови — мабуть, він невисоко цінував моральні якості людей моєї професії. — Людина незалежна, із статками, — додав я, щоб звучало поважніше.
— Де він зараз?
Знов мені кортіло сказати, що не знаю, та знов я вирішив, що це може тільки погіршити справу. Французька поліція, може, й не бездоганна, та знайти потрібну їм людину вони вміють швидко.