— Невже ви розпрощалися із своїми грішми?
— Лишив собі тільки на що дожити, поки прибуде мій корабель.
— Який іще корабель?
— У Санарі в сусідньому біля мене будиночку живе агент лінії вантажних суден, що курсують між Близьким Сходом і Нью-Йорком. З Александрії йому повідомили телеграфом, що з одного пароплава, який незабаром прибуде в Марсель списали на берег двох хворих матросів; його попросили знайти двох новобранців на їхнє місце. Ми з сусідою приятелюємо, й він пообіцяв мене взяти. На прощання я дарую йому свого старого «сітроєна». Коли я зійду на борт пароплава, у мене не лишиться нічого, тільки те, що на мені й кілька речей у валізці.
— Що ж, це ваші гроші, ваша справа. У вас молодість і воля робити, що вам заманеться.
— Так, я вільний. Ніколи ще я не мав такого відчуття щастя й незалежності. В Нью-Йорку одержу свою платню, буде на що прожити, поки знайду нову роботу.
— А як ваша книжка?
— Книжка? Закінчена й видрукувана. Я склав список людей, кому просив надіслати її; днями одержите примірник.
— Дякую.
Більше начебто не було про що говорити, і ми доїли сніданок у приязній мовчанці. Я замовив кави. Ларрі закурив люльку, а я — сигару. Я задумано дивився на нього. Відчувши мій погляд, він звів на мене очі — в них блиснув лукавий вогник.
— Якщо вам кортить сказати, що я дурень несосвітенний, то не соромтесь. Я ніскілечки не ображусь.
— Ні, таке мені не кортить. Я тільки подумав, чи не склалося б ваше життя гармонійніше, коли б ви одружились, обсадилися дітьми, як усі люди.
Він усміхнувся. Я вже мабуть, разів двадцять розписував, яка чудова у нього усмішка — мила, довірлива, затишна. Та усмішка відбивала всю його чарівливу щирість і правдивість, але нині я згадав про неї ще раз, бо в ній з’явилося ще й щось сумовите і лагідне.
— Це вже запізно. З усіх жінок, яких я стрічав у житті, я міг би одружитися тільки з бідолашною Софі.
Я вражено подивився на нього.
— І ви це кажете після всього, що сталось?
— Вона мала прекрасну душу — палку, щедру й натхненну. Вона плекала високі ідеали. Навіть у тому, як вона наприкінці прагнула згуби, крилася якась трагічна велич.
Я мовчав, не знаючи, як поставитися до цих дивних суджень.
— Чом же ви ще тоді не одружилися з нею?
— Вона була дитина. Сказати правду, коли я ходив у дім її дідуся і ми з нею читали вірші під в’язом, я сам не розумів, скільки духовної краси має в собі це худюще дівчисько.
Дивно, подумав я, він навіть не згадав Ізабелли. Не міг же він забути, що був заручений з нею. Можна було хіба припустити, що він не надавав тому епізодові особливого значення, мовляв, були обоє молоді, нерозумні й самі не знали, чого хотіли. Я був ладен повірити, що йому ніколи й на думку не спадало, як вона відтоді за ним тужить.
Нам пора була вже рушати. Ми вийшли на площу, де Ларрі поставив свою машину, тепер уже добряче пошарпану, й поїхали до моргу. Трунар у всьому дотримав слова. Під безхмарним небом, на дужому вітрі, що гнув цвинтарні кипариси, вся церемонія відбулася діловито й швидко, й тим-то видалася ще жахливішою. Коли все скінчилося, трунар щиро потис нам руки.
— Ну, панове, я сподіваюсь, що ви задоволені. Все пройшло дуже добре.
— Дуже добре, — відгукнувся я.
— Прошу мсьє не забути, що я завжди до його послуг, коли тільки виникне потреба. Обслуговуємо клієнтів і за межами міста.
Я подякував йому. Біля воріт цвинтаря Ларрі спитав, чи потрібен він мені ще для чогось.
— Та ні.
— Я хотів би якнайхутчій повернутися назад у Санарі.
— Підкиньте мене спочатку до мого готелю, добре?
Скільки їхали, ми не перемовилися й словом. Біля готелю ми потисли один одному руки, і Ларрі поїхав. Я оплатив рахунок, спакувався і взяв таксі на вокзал. Мені теж хотілося чимшвидше опинитися вдома.
III
Через кілька днів я вирушив до Англії. Спочатку я намірявся ніде не зупинятись, але після того, що сталось, мені захотілося побачити Ізабеллу, і я вирішив на добу затриматися в Парижі. Я надіслав їй телеграму, питаючи дозволу зайти такого-то дня надвечір і зостатися в них пообідати. Прибувши до свого готелю, я знайшов там записку-відповідь: обідають вони з Греєм у гостях, але вона буде рада мене бачити, якщо я зайду не раніше як о пів на шосту, бо доти в неї примірка.
Було холодно, проривався рясний дощ, і я подумав, що Грей навряд чи поїхав у Мортфонтен грати в гольф і сидить дома. Це мене не дуже влаштовувало, я хотів застати Ізабеллу саму, та коли прийшов, Ізабелла мене заспокоїла першими своїми словами: Грей грає в бридж у клубі мандрівників.