— Я казала йому не баритись там, якщо він хоче вас побачити, але обідати ми запрошені на дев’яту, значить, можна з’явитись на пів на десяту, тож у нас буде час набалакатись. Мені стільки всього треба вам розказати.
Вони вже домовилися, що здають квартиру, а за два тижні мав відбутися розпродаж Елліотового зібрання картин. Вони хотіли бути на розпродажу, й тим часом перебиралися в «Ріц». А тоді попливуть додому, в Америку. Ізабелла вирішила спродати все, окрім сучасніших картин, що висіли в Елліота в Антібі. Сама вона їх не дуже цінувала, але зміркувала, й цілком слушно, що вони їй згодяться в їхньому новому домі — задля престижу.
— Шкода, що бідолашний дядечко Елліот не дотримувався передовіших поглядів. Ну, знаєте, Пікассо, Матісс, Руо. Те, що він зібрав, мабуть, по-своєму цікаве, та боюсь, коли б воно не видалося трохи старомодним.
— На вашому місці я б не турбувався про це. Через кілька років з’являться нові художники, й Пікассо з Матіссом уже здаватимуться не модернішими за ваших імпресіоністів.
Потім вона сказала, що Греєві ділові переговори наближаються до кінця, завдяки її капіталу він вступить до однієї процвітаючої компанії на правах віце-президента, і житимуть вони в Далласі.
— Найперше, що нам треба буде зробити, це підшукати підходяще житло. Неодмінно з гарним садочком, щоб Грей мав де покопирсатись після роботи, і з великою-великою вітальнею, де б я могла влаштовувати прийоми.
— А меблів Елліотових ви не хочете взяти з собою?
— Навряд чи вони б нам підійшли. У мене все буде новочасне, можливо, з легким мексиканським відтінком, задля самобутності стилю. Як тільки приїду в Нью-Йорк, зараз же довідаюсь, хто нині вважається найкращим декоратором.
Лакей Антуан поставив на стіл тацю з чималим набором пляшок, і Ізабелла, пам’ятаючи, що кожні дев’ять із десяти чоловіків певні, що вміють приготувати коктейль краще, ніж будь-яка жінка (і мають слушність), із притаманним їй тактом попросила мене змішати нам обом по коктейлю. Я налив джину й лікеру, додав крапельку абсенту, що перетворює сухе мартіні з невиразного напою на трунок, заради Якого олімпійські боги, без сумніву, кинули б свій славетний домашнього приготування нектар — мені він завжди уявлявся чимось подібним до кока-коли. Подаючи Ізабеллі її склянку, я побачив на столі якусь книжку.
— Слухайте, — сказав я, — та це ж книжка Ларрі!
— Так, принесли сьогодні вранці, але я була така заклопотана, треба було тисячу справ зробити, потім снідала в гостях, а потім до Моліне… Просто не знаю, коли в мене випаде хвилина сісти за цю книжку.
Я сумно подумав, як часто буває, що письменник багато місяців працює над книжкою, вкладає в неї всю душу, а потім книжка лежить та й лежить нечитана, дожидає, поки то читачеві аж зовсім нічого буде робити. Томик був сторінок на триста, гарно надрукований і зі смаком оправлений.
— Ви, певне, знаєте, що Ларрі всю зиму був у Санарі?
— Так, ми з ним були в Тулоні ось цими днями.
— Справді? А що ви там робили?
— Хоронили Софі.
— Хіба Софі померла? — скрикнула Ізабелла.
— А то чого б ми її хоронили?
— Тут жарти не до речі. — Ізабелла помовчала. — Не стану прикидатись, ніби мені її жаль. Мабуть, допилася, докурилася.
— Ні, їй перерізали горло, роздягли догола й кинули в море.
Сам не знаю, чому я, як і бригадир із Сен-Жана, тут трохи перебільшив.
— Який жах! Бідолашна. Звісно, при такому житті вона неминуче мала дійти до сумного кінця.
— Те саме сказав і поліційний комісар в Тулоні.
— А вони знають, хто це зробив?
— Ні. Але я знаю. Думаю, що вбили її ви.
Ізабелла вражено втупилася в мене.
— І що це ви верзете! — Й додала з ледь чутним смішком: — Не вгадали. У мене залізне алібі.
— Того літа я здибав її в Тулоні. Ми з нею довгенько розмовляли.
— Вона була твереза?
— Досить твереза. Вона розповіла мені, чому так сталося, що вона з доброго дива щезла за кілька днів до того, як мала вийти заміж за Ларрі.
Ізабеллине обличчя закам’яніло. Я слово в слово переповів їй те, що довідався від Софі. Ізабелла слухала насторожено.
— Я відтоді багато про це думав, і що більше думав, то дужче переконувався: щось тут негаразд. Я снідав у вас разів двадцять, і жодного разу у вас до сніданку не подавали горілки. Того дня ви снідали самі. Чому ж тоді на таці разом із чашкою від кави стояла пляшка зубрівки?
— Дядечко Елліот якраз прислав її мені. Я хотіла перевірити, чи й справді вона так мені смакує, як смакувала в «Ріці».