Договоривши, вона важко перевела подих.
— Щось таке і я уявляв собі, — сказав я. — Бачите, таки моя правда: ви її зарізали, все одно, що самі взяли ножа й різонули по горлу.
— Вона була погана, погана, погана! Я рада, що вона згинула. — Ізабелла упала в крісло. — Дайте мені випити, дідько б вас забрав.
Я змішав їй ще один коктейль.
— Ви диявол, а не людина, — сказала вона, беручи склянку. І дозволила собі усміхнутись. Усмішка була як у дитини, коли вона знає, що нашкодила, але хоче розчулити вас своєю наївною чарівністю, щоб ви не розсердились. — Тільки не кажіть Ларрі, гаразд?
— Нізащо не скажу.
— Присягніться! На чоловіків не можна покладатись.
— Обіцяю, що не скажу. Та навіть коли б і захотів, то навряд чи матиму таку нагоду, бо, напевне, більш ніколи його не побачу.
Ізабелла враз випросталась.
— Що ви хочете цим сказати?
— Цієї хвилини він пливе до Нью-Йорка на вантажному пароплаві або матросом, або кочегаром.
— Справді? Що за дивний він чоловік! Десь місяць тому був тут — щось там йому треба було перевірити в Публічній бібліотеці для своєї книжки, але ні словом не прохопився, що їде до Америки. Я рада; значить, будемо бачитись.
— Сумніваюсь. Його Америка буде не ближча до вашої, ніж пустеля Гобі.
І я розповів їй, що вчинив Ларрі й що він намірявся робити далі. Ізабелла слухала з розкритим ротом. Подив і жах були написані на її обличчі. Час від часу вона перепиняла мене вигуком: «Він збожеволів. Він збожеволів». Коли я замовк, вона похнюпилась, і дві великі сльози скотилися по її щоках.
— Отепер я справді втратила його.
Вона одвернулась і заплакала, припавши обличчям до спинки крісла. Горе спотворило її вродливе обличчя, вона й не крилася з ним. Я нічим не міг їй допомогти. Не знаю, які недоладні й марні надії вона ще плекала, поки я не зруйнував їх своїми вістями. Я тільки здогадувався, що бачити його вряди-годи, знати принаймні, що він — частка її світу, — все це було тією ниточкою, яка, хай ненадійно, але пов’язувала його з нею, і яку обірвав його останній вчинок. Тепер вона почулася навіки покинутою. Які ж даремні жалі її терзають? Я подумав — хай поплаче, їй стане легше. Взяв книжку Ларрі й подивився на зміст. Коли я їхав з Рів’єри, мій примірник ще не надійшов, тепер я міг одержати його лише за кілька днів. Книжка виявилася зовсім не такою, якої я сподівався. Це була збірка нарисів десь такого самого обсягу, як і есе Літтона Стречі про «Видатних вікторіанців», і теж про різних славетних людей. Вибір їх спантеличив мене. Був там нарис про Суллу, римського диктатора, що доскочив необмеженої влади, а тоді зрікся її і повернувся до приватного життя; був нарис про Акбара, Великого Могола, завойовника цілої імперії, а ще нариси про Рубенса, про Гете, про лорда Честерфілда, автора славетних листів. Щоб написати один такий нарис, треба було прочитати силу-силенну матеріалу, й мене вже не дивувало, що робота над книжкою забрала стільки часу; але одного я не міг утямити: чом Ларрі не пошкодував того часу та чому вибрав саме цих героїв. А потім мені спало на думку, що кожен з них по-своєму сягнув найвищого успіху в житті й чи не це так дуже зацікавило Ларрі. Йому хотілося знати, у що в кінцевому підсумку виливається успіх.
Я розгорнув книжку навмання й пробіг сторінку — мені було цікаво, як він пише. Стиль ученого, але ясний і легкий. Ані сліду претензійності чи педантизму, що надто часто вирізняють твори дилетантів. Можна було сказати, що він шукав товариства найкращих письменників світу так само ревно, як Елліот Темплтон шукав товариства знаті. Від книжки мене відвернуло Ізабеллине зітхання. Вона випросталась і з гримасою відрази допила вже теплий коктейль.
— Досить уже рюмсати, а то очі розпухнуть, а нам же ще їхати в гості. — Вона дістала з сумочки люстерко і стривожено вгляділася в себе. — Так, компрес із льодом на півгодини, ось що мені треба. — Вона припудрила обличчя, підмалювала губи. Потім задумано подивилася на мене. — Тепер, після того, що я зробила, ви будете гірше про мене думати?
— А вам це не байдуже?
— Може, це вас і подивує, але не байдуже. Я не хочу, щоб ви думали про мене погано.