Выбрать главу

Я усміхнувся.

— Дорогенька, я страшенно аморальна особа. Коли хтось мені по-справжньому подобається, мене його лихі вчинки можуть засмучувати, але розподобати його я нітрохи не зможу. Ви по-своєму непогана жінка, ви маєте стільки зваби, стільки чару. Ваша врода мене тішить, хоч я знаю, що значною мірою вона виникає із вдалого поєднання бездоганного смаку й несхитної цілеспрямованості. Для цілковитої довершеності вам бракує лише одного…

Вона чекала всміхаючись.

— Ніжності.

Усмішка згасла, й вона кинула на мене погляд, геть позбавлений приязні, та поки вона збиралася відповісти, до кімнати ввалився Грей. За три роки паризького життя він набрав іще чималенько фунтів ваги, його червоне обличчя стало ще червоніше, і волосся ще порідшало, та він був при доброму здоров’ї і не в гіршому гуморі. Він був щиро радий мене бачити. Розмовляв він самими штампами. Хоч які заяложені то були вирази, а вимовляв він їх так, наче був переконаний, що він перший оце тільки їх придумав. Він не лягав спати, а «ходив на боковеньку» і спав не інакше, як «сном праведника»; коли йшов дощ, то неодмінно «лило як з відра», а Париж до самого кінця так і лишився для нього «веселим містечком». Але він був такий зичливий та безкорисливий, такий чесний, надійний і скромний, що не почувати до нього симпатії просто було неможливо. І я справді симпатизував йому. Думкою він уже був у дорозі.

— Ох, і добре буде знову впрягтися, — примовляв він. — Я вже чую свій овес!

— То все уже вирішено?

— Підпису свого я ще не поставив, але все йде як по маслу. Той хлопець, із яким я входжу в пайку, сусідив мені в кімнаті, коли ми гризли науки в коледжі; він друзяка хоч куди й свині мені не підсуне, це я знаю. Тільки прибудемо в Нью-Йорк, зараз же вилечу в Техас, своїми очима перевірю, як там що, і, будьте певні, я сім раз відміряю, перш ніж трусну Ізабеллин гаман.

— Грей, ви ж знаєте, чудовий ділок, — сказала Ізабелла.

— Та не в лісі виріс, — усміхнувся він.

І почав, як завжди надто багатослівно, розповідати мені про фірму, до якої вступає, але я не дуже знаюся на таких речах і втямив, по суті, одне: що йому випадає добра нагода заробити купу грошей. Він так захопився тим, про що розповідав, аж запропонував Ізабеллі:

— Слухай, на якого дідька нам здалися ті їхні запросини? Може, підемо та посидимо отак утрьох десь у ресторані?

— Ну що ти, любий, хіба можна. Адже обід дають на нашу честь.

— Та й я не зміг би скласти вам компанію, — втрутився я. — Коли я довідався, що вечір у вас зайнятий, я зателефонував Сюзанні Рув’є і домовився про побачення з нею.

— Хто така Сюзанна Рув’є? — спитала Ізабелла.

— Так, одна з дівчат, що їх мав Ларрі, — сказав я, щоб подражнити її.

— Я завжди підозрював, що Ларрі десь ховає гарненьку любасю, — підхопив Грей із добродушним сміхом.

— Дурниці, — відрізала Ізабелла. — Про інтимне життя Ларрі мені все відомо. Його просто немає.

— Ну, коли так, то вип’ємо на прощання, — запропонував Грей.

Ми випили, і я попрощався з ними. Вони вийшли провести мене в хол, і, поки я одягав пальто, Ізабелла підхопила Грея під руку й, горнучись до нього, зазирнула йому в вічі з виразом, що чудово імітував ту ніжність, у недостатності якої я її звинуватив.

— Скажи мені, Грею, тільки щиро, я, по-твоєму, черства?

— Ну ній ти, люба, зовсім ні! А що, хтось тобі таке сказав?

— Ні.

Вона повернулася до нього спиною і показала мені язика, що Елліот, безсумнівно, визнав би за негожий для світської дими вчинок.

— Це не одне й те саме, — шепнув я, ступаючи за поріг і зачиняючи за собою двері.

IV

Коли я знов опинився в Парижі, Метьюріни вже виїхали, і в Елліотовій квартирі жили інші люди. Мені забракло Ізабелли. На неї приємно було дивитися, з нею легко розмовлялось. Вона була кмітлива й незлопам’ятна. Більш я ніколи її не бачив. Сам я не люблю та й лінуюсь писати листи, а Ізабелла просто не вміє їх писати. Якщо не випадає спілкуватися по телефону чи по телеграфу, то вона воліє взагалі не спілкуватись. На різдво я отримав від неї листівку із зображенням гарного, з колоніальним ґанком будинку, обсадженого віргінськими дубами, — напевне, це був той самий будинок, якого вони не змогли продати, коли так потребували грошей, а тепер, очевидно, передумали продавати. Поштовий штемпель свідчив, що вкинуто листівку в Далласі, з чого я виснував, що Грей щасливо влаштувався і вони загніздилися на новому місці.

У Далласі я ніколи не бував, та гадаю, що там, як і в інших американських містах, є житловий район, звідки машиною легко дістатись і до ділового центру, й до заміського клубу і де люди з достатком мають чудові будинки серед великих садів, де з вікон вітальні відкривається прегарний краєвид — гори там чи широкі поля. Десь у такому районі, в такому будинку, обличкованому і вмебльованому в щонайсучаснішому стилі наймоднішим нью-йоркським декоратором, напевне й живе Ізабелла. Я тільки сподіваюся, що її Ренуар і її Гоген, її натюрморт Мане та пейзаж Моне не виглядають там надто по-старосвітському. Їдальня там, без сумніву, досить простора для дамських сніданків — із добрим вином і вишуканими наїдками, — які вона влаштовує досить часто. Ізабелла багато чого навчилася в Парижі. Вона б не вибрала ось цього будинку, якби з першого погляду не оцінила, що вітальня чудово підійде для вечірок із танцями, які вона залюбки справлятиме, коли трохи підростуть дочки. А вони ось-ось і на порі стануть. Джоун і Прісцилла, звісно ж, чудово виховані, їх посилають до щонайкращих шкіл, а Ізабелла вже подбає, щоб вони набули всієї тієї витонченості й довершеності, які зроблять їх жаданими в очах прийнятних залицяльників. Грей, мабуть, досі ще дужче почервонів на обличчі, ще більше погладшав і полисів, та мені не віриться, щоб Ізабелла хоч трохи змінилась. Вона й нині вродливіша за своїх дочок. Метьюріни, безперечно, стали окрасою тамтешнього товариства й тішаться заслуженою популярністю. Ізабелла завжди цікава, витончена, люб’язна й тактовна, а Грей — у повному розумінні слова Славний Хлопець.