V
Я і далі зрідка бачився з Сюзанною Рув’є, аж поки несподівана переміна в її становищі змусила її покинути Париж, і вона також випала з мого життя. Якось пополудні, років за два після описаних подій, згаявши приємну годинку серед книжок у галереях Одеону, я з’ясував, що маю ще вільний час, і здумав навідати Сюзанну. Я не бачив її вже півроку. Вона відчинила мені двері — в заляпаній фарбами блузі, на великому пальці палітра, в зубах пензель.
— Ah, c’est vous, cher ami. Entrez, je vous en prie[74].
Трохи здивований таким офіційним звертанням, адже звичайно ми були з нею на «ти», я зайшов до кімнатчини, що правила водночас і за вітальню, й за майстерню. На мольберті було нап’яте полотно.
— Я така зайнята, не знаю, за що й братись, але ви сідайте, а я працюватиму далі. Мені дорога кожна хвилина. Чи ви повірите, Мейєргайм улаштовує мені персональну виставку, я маю підготувати тридцять картин.
— Мейєргайм? Та це ж чудово. Як вам це вдалося?
Треба сказати, що Мейєргайм — не якийсь там нікчемний торговець із вулиці Сени, з тих, що ось-ось розоряться й зачиняться. Мейєргайм — власник чудової виставкової зали на грошовитім березі Сени, його знають і за кордоном. Якщо вже він пригрів художника, успіх тому забезпечений.
— Мсьє Ашіль привів його, щоб подивився мої роботи, й він сказав, що я вельми талановита.
— A d’autres, ma vieille, — сказав я, що в перекладі означає приблизно: «Розкажи своїй бабусі».
Вона зиркнула на мене й захихотіла.
— А я заміж виходжу.
— За Мейєргайма?
— Таке скажете. — Вона відклала пензлі й палітру. — З самого рання працюю, треба передихнути. Вип’ємо по скляночці портвейну, і я вам усе розкажу.
Одна з дрібних прикростей паризького життя полягає в тому, що вас будь-якої неслушної хвилини можуть присилувати випити склянку поганенького портвейну. З цим доводиться миритись. Сюзанна принесла пляшку й дві склянки, налила й сіла, полегшено зітхнувши.
— Стільки годин простояла на ногах, а я ж маю розширення вен, вони так болять. Ну, то ось які мої справи. Мсьє Ашіля дружина померла на початку цього року. Вона була добра жінка, хороша католичка, але оженився він на ній не з любові, а з ділових міркувань, і, хоч він її шанував, було б перебільшенням сказати, що після її смерті він невтішний у своєму горі. Син його вигідно одружений і добре справується в родинній фірмі, а дочка заручена з графом. Щоправда, з бельгійським, але справжнім, у нього навіть є дуже гарний замок під Намюром. Мсьє Ашіль каже, що його покійна дружина не захотіла б, щоб через неї відкладалося щастя двох молодих сердець, тож, хоч вони ще носять жалобу, весілля відбудеться, тільки-но вирішиться матеріальне питання. Мсьє Ашіль, звісно, нудьгуватиме сам-один у тій своїй озії в Ліллі, йому потрібна жінка — не тільки створювати йому затишок, а й вести дім, як того вимагає його становище. Одне слово, він попросив мене посісти місце його покійної дружини, і от як він розумно міркує: «Першого разу я одружився, щоб покінчити з конкуренцією між двома фірмами, й не шкодую, що так учинив; а зараз чом би мені не одружитися вдруге — заради власного задоволення?»