Выбрать главу

— Вітаю вас, — мовив я.

— Мабуть, мені бракуватиме волі. Я так тішилася нею. Але треба думати й про майбутнє. По секрету вам скажу: мені вже пішов п’ятий десяток. Мсьє Ашіль нині в небезпечному віці — а раптом закохається в двадцятилітку? Де я тоді голову прихилю? Та й про доньку подумати треба. Їй вже шістнадцять, росте вродлива, як і її татусь. Я дала їй непогану освіту. Але кому стане краще, коли я візьмусь заперечувати очевидні факти? Вона ж не має ані хисту, щоб стати акторкою, ані темпераменту, щоб піти в повії, як бідолашна її мати. Тож я спитаю вас, на що вона може розраховувати? Місце секретарки, робота на пошті. А мсьє Ашіль великодушно погодився, щоб вона жила з нами, й пообіцяв дати за нею добрий посаг, отже, пристойне заміжжя їй забезпечене. Повірте мені, любий друже, хай там люди що завгодно кажуть, але для жінки й нині найкраща професія — заміжжя. Коли вже йдеться про щастя моєї дочки, то як я могла не пристати на таку пропозицію? Хай навіть доведеться пожертвувати деякими втіхами (а втім, вони й так діставатимуться мені дедалі рідше); адже, затямте, коли я вийду заміж, я буду суворо доброчесна — тривалий досвід переконав мене в тому, що основою щасливого шлюбу може бути лише цілковита вірність з обох сторін.

— Дуже високоморальна позиція, моє золотко, — сказав я. — А що, мсьє Ашіль усе так само що два тижні наїжджатиме до Парижа у справах?

— О-ля-ля, за кого ви мене маєте, друже? Коли мсьє Ашіль попросив моєї руки, я йому зразу сказала: «Майте на увазі, мій любий, коли ви їздитимете в Париж на засідання правління, я супроводжуватиму вас. Так і знайте, самого я вас сюди нізащо не відпущу». А він мені: «Невже ви гадаєте, що я, в моєму віці, здатен на якісь вибрики?» — «Мсьє Ашіль, — сказала я йому, — ви чоловік у розквіті сил, і кому, як не мені, знати, що у вас такий жагучий темперамент. І на вроду ви гарний, і вигляд у вас поважний — все ви маєте, чим може спокуситися жінка. Одне слово, як на мене, краще б вам поберегтися від спокус». Врешті він погодився віддати своє місце в правлінні синові, тепер той замість нього приїжджатиме в Париж. Мсьє Ашіль удав, нібито вважає мою вимогу нерозумною, але насправді це йому страх як полестило. — Сюзанна задоволено зітхнула. — Коли б не неймовірне марнославство чоловіків, нам, бідним жінкам, жилося б іще тяжче.

— Все це чудово, але яке це має відношення до вашої персональної виставки у Мейєргайма?

— Бідний мій друже, якийсь ви трохи нетямкий сьогодні. Наче й не вам я роками казала, що мсьє Ашіль дуже розумний. Він-бо має дбати про своє становище, адже люди в Ліллі так і дивляться, кого б їм огудити. Мсьє Ашіль бажає, щоб я посіла в тамтешньому товаристві місце, гідне дружини такого значного чоловіка. Ви ж знаєте, які ті провінціали — так-то вже люблять пхати свого довгого носа в чужі справи. Зараз же й спитають: Сюзанна Рув’є? А хто це така? Так ось, маєте відповідь: та сама видатна художниця, чия виставка, що відбулася недавно в галереї Мейєргайма, мала такий гучний і заслужений успіх. «Мадам Сюзанна Рув’є, вдова офіцера колоніальної піхоти, з мужністю, притаманною нашим французьким жінкам, протягом кількох років утримувала своїм талантом себе й свою чарівну доньку, так рано позбавлену батьківської турботи, і ми щасливі повідомити, що незабаром широка публіка дістане змогу оцінити її витончене мистецтво і впевнену техніку в галереї непомильного поцінувача мсьє Мейєргайма».

— Що це за нісенітниця? — спитав я.

— Це, мій любий, реклама, яку авансом організовує мсьє Ашіль. Вона з’явиться у всіх значних газетах Франції. Мсьє Ашіль показав справжню велич щедрості. Мейєргайм заправив жахливу ціну, та мсьє Ашіль погодився, ніби йшлося про якусь дрібничку. На попередньому перегляді буде шампанське, а відкриє виставку сам міністр красних мистецтв (він дечим зобов’язаний мсьє Ашілю) і виголосить дуже гарну промову, де вихвалятиме мої жіночі цноти й художницький талант, а насамкінець повідомить, що держава, вважаючи своїм приємним обов’язком нагороджувати достойних, придбала одну з моїх картин для національного фонду. Там буде весь Париж, а Мейєргайм бере на себе критиків. Він гарантує, що їхні відгуки будуть не лише схвальні, а й досить довгі. Вони, бідолахи, так мало заробляють, і це ж справжнє благодійництво — дати їм якийсь підробіток на стороні.

— Ви все це заслужили, моя люба. Ви Завжди були добра душа.

— Et ta soeur, — додала вона, що аж ніяк не надається до перекладу. — Але це ще не все. Мсьє Ашіль купив на моє ім’я віллу в Сан-Рафаелі, на узбережжі, отож у лілльському товаристві я посяду місце не лише як відома художниця, але і як багата жінка. Він наміряється через два-три роки відійти від справ, і ми заживемо на Рів’єрі, як вельможі. Поки я займатимуся мистецтвом, він собі кататиметься в човні та ловитиме креветки. А зараз я покажу вам мої картини.