— Що далі? — запитав Стрікленд.
Я витис посмішку-гримасу.
— Коли ви це визнаєте, то ніби й нема про що розводитись…
— Я теж так вважаю.
Відчуваючи, що з моєю дипломатією негаразд, я підстьобнув себе:
— Не можна, до лиха, кидати власну жінку без гроша!
— А то чому?
— З чого їй жити?
— Я утримував її сімнадцять років, а тепер для переміни хай сама подбає про себе.
— Вона не вміє.
— Навчиться.
На це, звичайно, було що сказати: і про економічне становище жінки, і про висловлені та мовчазні зобов’язання, які бере на себе чоловік, коли одружується, і таке інше. Але я відчув, що тут важило тільки одне.
— Невже вона вам зовсім байдужа?
— Абсолютно.
Хоча йшлося про речі надто серйозні, в манері його відповідей було стільки легковажного виклику, що я прикусив губу, аби не розсміятися. Але нагадав ганебність його поведінки і настроївся на високоморальне обурення.
— Це чорт знає що! Хоч про дітей подумайте! Вони не зробили вам нічого поганого, та й не просились на світ. Коли від них одречетеся, їх викинуть на вулицю.
— Вони довго пожили в достатках, довше, ніж випадає для більшості дітей. Крім того, про них є кому подбати. Як на те, то й Мак-Ендрю заплатить за їхню освіту.
— Невже ви їх не любите?! Такі милі дітки — і хочете геть від них відцуратись?
— Що ж, доки були малі, вони мені подобались, а як підросли, нічого такого не почуваю.
— То не по-людському!
— Так.
— І вам не соромно?!
— Нітрохи.
Я підступив з іншого боку.
— Усі подумають про вас: от свинюка…
— Нехай!
— І відвернуться з огидою та презирством. Вас це не зачепить?
— Ні!
В його короткій відповіді було стільки зневаги, що моє питання, мов і доречне, здалось недоладним. На хвильку я замислився.
— Не уявляю, як може людина спокійно жити, коли знає, що її осуджують ближні? Вважаєте, що вас це не потурбує? Якась же совість є в кожного, і рано чи пізно вона прокидається. Хіба вас не мучитиме каяття, коли ваша дружина, скажімо, помре?
Він не відповів. Запала мовчанка. Довелось порушити її самому.
— Що ви на те скажете?
— А те, що ви йолоп.
— Вас таки примусять утримувати власних дітей і жінку! — одрізав я сердито. — На їхньому боці закон.
— Хіба закон націдить молока з каменю? У мене нічого нема. Якихось сто фунтів — то все.
Я дивувався дедалі більше. Справді: вже й вибір житла свідчив, що у Стрікленда з грішми не густо.
— А коли їх розтратите?
— Якось зароблю.
Він дивився на мене незворушно; в очах мріла бентежлива насмішкуватість. Поки я обмірковував, як провадити далі, він озвався:
— А чому Амі не вийти заміж удруге? Вона порівняно молода й непогана з себе. Можу порекомендувати її як зразкову дружину. Коли їй потрібне розлучення, я не проти і візьму на себе процедуру.
Тут настав час посміхнутися мені, бо розгадав, куди він хитро гне: утік з коханкою і замітає сліди.
Я відказав з притиском:
— Ваша дружина переказала, що ні в якому разі розлучення не дасть, хай би що ви робили. Її рішення остаточне, отже, не плекайте собі ілюзій.
Стрікленд подивився на мене з непідробно щирим здивуванням, погасив посмішку і мовив зовсім серйозно.
— А мені, голубе, наплювать — дає вона розлучення чи ні.
Я розсміявся.
— Послухайте, Стрікленд! Не треба нас мати за дурнів; уже відомо, що ви тут з коханкою.
Він сіпнувся, а потім раптом вибухнув розкотистим реготом, таким гучним, що за сусідніми столиками переглянулися, а дехто й собі засміявсь.
— Що ж тут смішного?
— Бідолашна Амі!..
Він іще шкірився, але то вже була гримаса презирства.
— Який у жінок курячий розум! Коханки! Коханки, і нічого більше! Вроїли собі, що чоловік покидає одну, бо йому неодмінно закортіло до іншої. І, по-вашому, я такий ідіот, що для якоїсь там зважився на цей крок?
— То, кажете, покинули свою дружину не задля іншої жінки?
— Звичайно, ні!
— Слово честі?
І як воно вихопилося таке наївне прохання…
— Даю вам слово честі.
— На бога, Стрікленд! Для чого тоді кидати жінку?!
— Я хочу малювати.
Приголомшений, я витріщився на нього, нічого не розуміючи. Подумав, що він божевільний. Не забуваймо: був я дуже молодий і дивився на Стрікленда як на людину середнього віку. Од здивування забув про все.