— Але ж вам за сорок!
— Тому й не можна зволікати.
— Ви коли-небудь малювали?
— Коли був хлопцем, хотів учитися на художника. Але батько штовхнув мене в комерцію. На малюванні, казав, не розживешся. З рік тому я став потроху малювати. Відвідував вечірні курси.
— Це коли місіс Стрікленд думала, що ви засиджуєтесь за картами?
— Так.
— Чому не сказали їй?
— Не хотів ні з ким ділитись.
— У вас щось виходить?
— Ще ні. Тому й приїхав сюди. Лондон не дав би того, що збираюсь добути тут.
— І сподіваєтесь, буде щось путнє, коли починати так пізно? Люди віддаються малярству з вісімнадцяти років.
— Тепер я вчуся швидше, ніж у вісімнадцять.
— Звідки ви знаєте, що у вас є талант?
Він замовк, утупившись у вуличну метушню, якої, певно, не помічав. Тоді кинув навмання:
— Мені треба малювати.
— А не надто це ризиковано?
Стрікленд перевів погляд на мене, відчужений, бентежливий.
— Вам скільки? Двадцять три?
Як на мене, питання було недоречне. Я ж то міг ризикувати. А він — людина немолода, поважний біржовик, з дружиною і двома дітьми — вже ні. Що личило мені, не пасувало йому. Хотілося бути одвертим.
— Може, звичайно, статися чудо, і з вас вийде великий художник, але зважте: ваші шанси — один з мільйона. Який жах усвідомлювати на старість, що знівечив своє життя.
— Я мушу малювати, — повторив він.
— Припустімо, ви станете третьорядним малярем. Але хіба варто задля цього йти на таке зречення? Крім того, в усіх професіях кожен трудяга на своєму місці й почувається чудово; а в мистецтві усе по-іншому.
— Ви просто дурень, — мовив Стрікленд.
— Чому? Хіба говорити очевидну правду — дурість?
— Кажу вам: мені треба малювати. Нічого не можу з цим вдіяти. Коли упав з мосту, немає значення, умієш плавати, чи не вмієш: випливай, а ні — потопай.
В його голосі була справжня пристрасть, котра долала мій опір. Я відчував, що у ньому борсається якась могутня сила і володіє ним проти його волі. Щось незбагненне. Здавалося — він одержимий демоном, який от-от розшматує його. А з вигляду Стрікленд був зовсім-таки пересічний. Він і не бентежився, що я з цікавістю придивляюся до нього. Мені спало на думку: а що подумав би про нього я, побачивши його ось так уперше? Сидить собі чолов’яга в мішкуватій куртці й нечищеному капелюхові; штани пооддувались, руки немиті; на підборідді їжачиться руда щетина; з-між маленьких очиць неоковирно і грубо вистромився агресивно м’ясистий ніс; великий рот, товсті чуттєві губи… Ні, я не зміг би визначити, що́ воно за чоловік!
— Отже, ви не вернетесь до сім’ї? — озвавсь я нарешті. — Ні.
— Ваша дружина ладна про все забути, почати з вами нове життя. Вона ніколи не докорятиме вам.
— Ну її к чорту.
— Виходить, вам байдуже, коли вас усі матимуть за падлюку? Коли ваша сім’я піде жебракувати?
— Плювать мені.
Я витримав паузу, аби увиразнилася моя ретельно виважена наступна фраза:
— Тоді ви — просто мерзотник.
— Ну, відвели душу, а тепер ходім обідать.
13
Власне, мені слід було відмовитися. Взяти і на всю широчінь показати моє справді щире обурення. Гадаю, і полковник Мак-Ендрю був би кращої думки про мене, якби, звітуючи про свою місію, я наголосив, що рішуче не схотів сісти за один стіл з таким типом. Але я побоявся, що моя сором’язність, як завжди, не дасть достойно виконати високоморальну роль. Та й не зручно було вибухати емоціями, котрі одскочать од Стрікленда, як горох од стіни. То лише святі й поети ллють водицю на асфальтові тротуари у трепетній вірі, що там проклюнуться лілії — нагорода за праведний труд.
Я розрахувався за випите, і ми попрямували до дешевого ресторанчика. Там серед строкатої публіки ми пообідали з превеликим апетитом, котрий підтвердив, що я був молодий, а Стрікленд — безсовісний. Після обіду подалися ще в трактир ковтнути кави з лікером.
Те, із чим я прибув до Парижа, я вже висловив, і хоча почувався не досить старанним і трохи винним перед місіс Стрікленд, — не міг же я й розбиватися об Стріклендову байдужість. І не чоловіче то діло — повторювати одне і те ж десять разів з однаковим запалом. А втішала мене думка, що поталанить заглянути в Стріклендову душу. Це інтригувало, але виявилося нелегким, бо Стрікленд був неговіркий, та й висловлювався недорікувато — так, ніби людська мова була для нього ненадійним засобом. Його душевні порухи насилу вловлювалися крізь утерті фрази, грубуваті слова і неясні хапливі жести. І нічого істотного він не сказав; зате в його особі щось приваблювало. Певно, то була прямота і щирість. Стрікленда ніби й не цікавив Париж, який (коли не рахувати тої давньої мандрівки з дружиною) поставав перед ним уперше. Незвичайні, як на англійця, сцени паризького життя його не дивували. Щодо мене, то, побувавши тут і всоте, я щоразу гостро почуваю, як це місто по-новому заполонює мене. І хай би скільки я прогулювався його вулицями, скрізь мене тривожить відчуття незвіданого. А Стрікленд лишався незворушним. Тепер я припускаю, що його душу розбурхувало якесь видіння, перед котрим тьмяніла реальність.