— А тут ви відвідуєте студію?
— Так. Сьогодні той зануда — знаєте, наш маестро — ходив між рядами і глянув на моє малювання. Підняв брови і більше нічого, пішов далі, хе-хе!
Видно, такі ситуації не бентежили Стрікленда. Він не залежав од поглядів свого оточення.
Саме це в ньому найбільш і виводило мене з рівноваги. Бо коли хто каже, ніби йому байдуже, що́ думають про нього інші, — я знаю, що то самоомана. Насправді він кохається у власних дивацтвах, доки про них не знають. А то зневажає громадську думку, бо йому симпатизують друзі. Навіть приємно кинути виклик усталеним поглядам, коли у твоєму колі така незвичайність є звичаєм. Це додає самоповаги: вважаєш себе сміливцем, хоч небезпеки в тім нема. Потреба людського визнання — найглибше вкорінений потяг у душі цивілізованої людини. Ніхто так похапливо не шукає притулку під добропорядним крильцем, як війнувата жіночка, котру натомили ухиляння «од пращ і стріл розлюченої пристойності»[11]… Я не вірю, що комусь і справді начхати на громадську думку. То наївна бравада. По суті, він лиш не боїться осуду за свої грішки, котрих напевно не викриють.
Та ось переді мною був чоловік і справді байдужий до громадської думки, і дійсно не підвладний умовностям, як борець, що намастив собі тіло олією. Такого не схопиш, і він вільний. Але його воля — обридлива. Пригадую, я ще сказав йому:
— Послухайте. Коли б усі діяли, як ви, то люди не могли б жити далі.
— Дурниці! Не кожен хоче діяти, як я. Величезна більшість радо діє так, як заведено.
Іншим разом я пробував глузувати:
— Отже, ви не вірите і в цей припис: «Дій так, щоб з кожного твого вчинку можна було вивести загальне правило».
— Уперше чую. Ідіотське глупство.
— Але так сказав Кант.
— Нехай. Все одно глупство.
Дарма промовляти й до совісті такої людини. Не скажеш «глянь-но на своє лице», коли нема дзеркала. На мій погляд, совість — то громадський сторож у кожному з нас. Вона стоїть на варті правил, котрі виробило суспільство для самозбереження. Вона — жандарм у серці, шпигун у цитаделі нашого «я». Ми так прагнемо людської похвали і жахаємося осуду, що самі впустили ворога в наші інтимні володіння, аби він в інтересах господаря вистежував і викорінював ледь помітні наміри відбитися од стада. Совість змушує нас ставити загальне добро вище власного і є найміцнішою ланкою, що пов’язує особистість і загал. Раз уже переконали себе, що слугуємо інтересам вищим, ніж власні, ми стаємо рабами цього повелителя і підсаджуємо його на трон. А потім, немов послужливий придворний, чийого плеча торкнувся монарший жезл, пишаємося, яка у нас чутлива совість, і ладні кидати найрізкіші звинувачення на голови нелояльних. Ми, члени суспільства, сприймаємо, як факт, своє перед ним безсилля.
Коли я збагнув, що Стріклендові зовсім байдуже громадське осудження його поведінки, я з жахом відсахнувся від нього, як від потворного нелюда.
На прощання він іще сказав:
— Перекажіть Амі, хай не бігає за мною, бо нічого з того не буде. А втім, я вибираюся з готелю, і вона мене не знайде.
— Добре, що вона вас спекалася! — одрізав я.
— Любий мій! Оце саме я й хочу, щоб ви їй втовкмачили. Але жінки такі безголові.
15
У Лондоні мене чекав нетерплячий виклик місіс Стрікленд: тільки-но прибуду, увечері завітати до неї. Я застав її у товаристві полковника Мак-Ендрю і його дружини. Сестри були схожі одна на одну, тільки місіс Мак-Ендрю, старша, вже одцвіла. Зате вона випромінювала таку діловитість, немов запхала собі до кишені всю Британську імперію. З жінками старших офіцерів таке поробляє їхнє почуття належності до вищої касти. Дама вельми моторна, вона й під завченою чемністю насилу приховувала переконання, що люди не військові — то однаково, що які-небудь офіціанти. У власному колі місіс Мак-Ендрю ненавиділа «тих пихатих гвардійців», а їхніх нетовариських жінок то й згадувать не хотіла. Вдягалася вона недоладно й коштовно.
Місіс Стрікленд помітно нервувала.
— То розказуйте, з чим приїхали.
— Бачився з вашим чоловіком. На жаль, він остаточно вирішив не вертатись додому. — Помовчав і додав: — Він хоче стати художником.
— Та що ви кажете! — скрикнула місіс Стрікленд, украй здивована.
— Хіба раніше ви такого не помічали?
— Так він же зовсім звихнувся! — вигукнув полковник Мак-Ендрю.
Місіс Стрікленд зосереджено насупила брівки, поринувши у спогади.
— Давно, ще до нашого весілля, він, бувало, щось мазюкав фарбами. А ми, пригадую, сміялися, бо в нього зовсім не було хисту.
11
Слова в лапках — пародійний рядок із славетного гамлетівського монологу: