— Це лише маневр! — одрізала полковниця.
Місіс Стрікленд поникла в глибокій задумі. Моя новина, видно, не вкладалася в її поняття. Я помітив зміни в її вітальні. Тут над згорьованою жінкою вже брала гору зразкова господиня. Де й поділася та печальна пустка, що вражала мене після катастрофи. Але важко було уявити тут Стрікленда, якого я щойно бачив у Парижі. Він ніяк сюди не вписувався — це, подумав я, вони й самі мали б збагнути давно.
— Коли вже захотів стати художником, то чому було не сказати мені? — нарешті озвалася місіс Стрікленд. — В кого в кого, а у мене знайшлося б співчуття для таких його… поривань.
Вуста полковникової дружини згорнулися в жмуточок. Видно, артистичні знайомства молодшої сестри були не до вподоби місіс Мак-Ендрю, у котрої всіляка там «кольтура» викликала зневагу.
Місіс Стрікленд провадила далі:
— Що й казати! Якби у нього був якийсь талант, то хто вже хто, а я перша підтримала б його, хай і ціною жертв. Я воліла б стати дружиною художника, а не біржового маклера. Якби не діти, на все пішла б. В убогій майстерні, за ширмою була б з ним щаслива, як у цьому домі.
— Ну, люба моя, то вже занадто! — підняла голос місіс Мак-Ендрю. — Невже ти віриш у ці байки?
— Але, по-моєму, то правда, — зауважив я м’яко.
Вона глянула на мене поблажливо.
— Сорокарічний чоловік ніколи не покидає жінку з дітьми і не полишає свого бізнесу задля малювання, якщо він не закохався в іншу жінку. Не інакше, як йому закрутила голову одна з тої вашої артистичної компанії.
Бліді щоки місіс Стрікленд спалахнули.
— Скажіть, яка вона.
Я завагався, знаючи, що це подіє, як вибух.
— З ним нема ніякої жінки.
Подружжя Мак-Ендрю одночасно вигукнуло, виражаючи недовіру. Місіс Стрікленд схопилась на ноги.
— Кажете — не бачили її?!
— Там нікого бачити — він сам-один.
— Та що ви мелете! — заволала місіс Мак-Ендрю.
— Так і знав! Треба було самому поїхати. Будьте певні, — фиркнув полковник, — я ту парочку враз вивів би на чисту воду!
— Ну і шкода, що не поїхали! — огризнувся я. — Побачили б, що ні один з ваших здогадів не підтвердивсь. Він живе в найпоганішому готелі, тулиться в брудній кімнатці і зовсім не для розваг утік з дому. Та й грошей у нього нема.
— А не здається вам, що він чогось накоїв і ховається від поліції?
В їхніх серцях блиснув промінчик надії. Я його вмить погасив:
— Коли так, не дурний же він давать у Лондон свою адресу. В усякому разі, одне не викликає сумніву, — додав я ущипливо, — ні з ким він не втікав, ніякий він не закоханий, а жінки цікавлять його менш усього на світі.
Запала мовчанка. Вони обмірковували почуте.
— Коли те, що ви кажете, правда, — озвалася, нарешті, місіс Мак-Ендрю, — то не таке вже все безнадійне, як нам здавалось.
Місіс Стрікленд зиркнула на сестру, однак промовчала й опустила свою милу голівку, бліда, загадково насуплена.
Місіс Мак-Ендрю провадила далі:
— Тоді це просто вибрик, і воно скоро мине.
— Амі! А чому вам самій не поїхати до нього? — Додумався полковник. — Пожили б з рік у Парижі, а дітей ми доглянем. По-моєму, він тут знудився, а незабаром знову закортить у Лондон, і все якось-то вляжеться.
— А я не раджу, — втрутилася місіс Мак-Ендрю. — Краще не зважати до пори до часу. Тоді сам прибіжить, підібгавши хвоста, як цуцик, і знову примоститься коло тебе, — місіс Мак-Ендрю холодно подивилася на сестру. — Ти бувала з ним нерозважна. Чоловіки — то непевний народ, їх треба тримати вміючи.
Полковниця поділяла поширену жіночу теорію, нібито кожен чоловік, який покинув люблячу жінку, — то мерзотник, але винна, що так сталося, все-таки жінка. Le cœur a ses raisons que là raison ne connaît pas[12].
Місіс Стрікленд обвела нас повільним поглядом і мовила тихо:
— Він уже не вернеться.
— Ну, що ти, люба! Чула, які там умови? У тебе він добре доглянутий, пещений. Думаєш, довго терпітиме задрипану кімнатку в зачуханому готелі? Та ще без грошей. Він мусить вернутись.
— Ні. Поки вважала, що він утік з іншою, я ще споювалась. Бо знала: усе те нетривке. За кілька місяців вона надокучила б йому смертельно. А як її нема, то вже все. Кінець.
— Гм-м-м! І до чого ці тон-н-нкощі! — прогундосив полковник. Особливий притиск на останньому слові виражав зневагу до людських якостей, що традиційно чужі покликанню військових. — Викиньте з голови дурниці! Дорогі має рацію; повернеться, ще й як. Ну, побрикає там трохи — і все.
— Я не хочу, щоб він вертався!
— Амі!
Місіс Стрікленд пойняв гнів. Вона пополотніла від холодної люті й заговорила швидко, іноді затинаючись.