— Я простила б, якби він нестямно закохався в іншу; якби втік з нею. Це природно. Я не звинувачувала б його. Знала б — його звели. Чоловіки безхарактерні. Жінки неперебірливі. А тут — інше. Я — ненавиджу його! Ніколи йому не прощу!
Полковник Мак-Ендрю та його дружина заговорили до неї водночас. Вони були вкрай здивовані; казали, що Амі збожеволіла; не могли нічого збагнути. Місіс Стрікленд розпачливо звернулася до мене:
— Невже навіть ви не розумієте?
— Не зовсім. Виходить, ви йому пробачили б, коли б він захопився іншою жінкою, а не ідеєю. Безтілесна суперниця вам не під силу. Чи правильно я зрозумів?
Місіс Стрікленд зиркнула на мене не дуже приязно і не відповіла. Здається, до неї дійшло. Тоді заговорила приглушено, тремтячим голосом.
— Не знала, що можна когось так ненавидіти, як я ненавиджу його. Я тішила себе думкою: хоч би скільки це тяглося — врешті-решт я буду йому потрібна. Коли помиратиме, покличе, і я прийду, і догляну його, як мати; в останні хвилини скажу, що завжди любила і простила все…
Мені стає якось моторошно, коли жінки пристрасно бажають поводитися благородно при смертних постелях своїх коханих. Іноді здається, що наші супутниці виявляють нетерплячість, коли довголіття їхніх незабутніх відкладає ті зворушливі сцени.
— …А тепер — тепер і знати його не хочу. Він мені байдужий, чужий. Хай помирає з голоду, в злиднях, всіма покинутий. Хай гниє живцем од страшної хвороби. З ним покінчено.
В такому разі, подумав я, можна переказати й Стріклендові поради.
— Коли вам потрібне розлучення, він просив повідомити, що візьме все на себе.
— Аз якої речі я мала б давати йому волю?!
— Він не те щоб напрошувався. Просто вважав, що вам так зручніше.
Місіс Стрікленд нетерпляче стенула плечима. Пригадую, вона мене трохи розчарувала. Я наївно думав, що люди — більш цілісні створіння. Було прикро, що в цій чарівній істоті живе така шалена мстивість. Тоді я й не уявляв, з якої строкатої мішанини зіткані людські душі. Тепер-то я добре знаю: в одному серці живуть разом велич і дріб’язковість, злоба і милосердя, ненависть і любов.
Хотілося полегшити місіс Стрікленд муки її приниження. Думав: що б його сказати? Зрештою, наважився.
— Розумієте, у мене таке враження, ніби ваш чоловік не може відповідати за власні вчинки. Він, по-моєму, сам не свій, а мов одержимий несамовитою силою і весь в її владі, як муха в павутинні. Йому ніби щось пороблено. Згадайте оповіді про те, як у тіло одної людини вселяється душа іншої і проганяє свою попередницю. Поки душі незатишно, вона виробляє бозна-що. Колись про таке сказали б: у Чарлза Стрікленда вселився диявол.
Місіс Мак-Ендрю розгладила на колінах сукню. Золоті браслети спали їй на зап’ястки.
— А по-моєму, то пуста балаканина, — зауважила вона в’їдливо. — Треба, мабуть, визнати, що Амі не зовсім розкусила свого чоловіка. Надто її поглинали власні турботи. Щодо мене, то не уявляю, я́к Алек[13] міг би щось приховувати більше року і я про все найдокладніше не вивідала.
Полковник бездумно витріщився в порожнечу — його вигляд виражав повну невинність.
— Але фактом є й те, що Стрікленд — це безсердечна тварюка, — завершила місіс Мак-Ендрю. Тоді суворо подивилась на мене. — І от що я вам скажу про його мотиви: чистісінький егоїзм і більш нічого.
— Це, звичайно, найпростіше пояснення, — потакнув я і подумки додав: яке нічого не пояснює.
Врешті, пославшись на втому, я підвівся, щоб іти. Місіс Стрікленд мене не затримувала.
16
Подальші події виявили, що місіс Стрікленд — жінка з характером. Вона приховала свої гіркі переживання, бо тверезо збагнула, що людям надокучає вислухувати скарги і світ радо відвертається від чужого горя. Часто буваючи в товаристві (а її наперебій запрошували в гості, щоб дарувати співчуття), вона чудово володіла собою. Виявляла відвагу, хоч і не показну, і дотепність — у міру; чуйно прислухалася до чужих нарікань і співчувала їм, а про власні турботи воліла мовчати. Коли й згадувала свого чоловіка, то хіба що з жалем. Спочатку мене це дивувало. А одного разу я почув од неї таке:
— Знаєте, тепер я бачу — ви тоді помилялися, ніби Чарлз у Парижі сам-один. З певних джерел мені стало відомо, що з ним поїхала одна особа…
— Коли так, він геніально замів сліди.
Вона відвела погляд і трошечки почервоніла.
— У мене, розумієте, є до вас прохання: коли говоритимуть, що він утік з коханкою, не треба заперечувати.
— Звичайно, не треба.
Вона перевела розмову на інше — так, ніби ми торкнулися випадкової дрібнички. Незабаром серед її знайомих поширилася пікантна історія: нібито Стрікленд закохавсь у французьку балерину, коли та гастролювала в Лондоні, й потягся за нею в Париж.
13
Раніше (с. 48) полковника знали Фред. Зміна імені — навмисне увиразнення його безликості або авторський недогляд.