Не знаю, хто пустив такий поголос. Але — дивна річ! — він завоював для місіс Стрікленд і багатьох співчуваючих і додаткову шану, і, зрештою, допоміг обрати заняття, котре забезпечило їй прожиток. Полковник Мак-Ендрю не перебільшував: у неї таки не було грошей. Довелось негайно шукати заробітків.
І тут їй спало на думку використати широкі знайомства в колах літераторів. Без зайвих зволікань місіс Стрікленд засіла за стенографію й машинопис. А що вона була жінкою інтелігентною, з неї заповідалася друкарка високого класу. Цьому посприяла й її родинна драма: знайомі письменники самі зголосилися постачати її роботою та рекомендували своїм друзям.
Полковник Мак-Ендрю з дружиною, бездітні й добре забезпечені, взяли на себе утримання її дітей, так що місіс Стрікленд заробляла тільки на себе. Вона здала своє помешкання, продала меблі, перебралась у двокімнатну квартиру в околиці Вестмінстера і почала нове життя. Не було сумніву, що з її діловитою старанністю те зачинання матиме успіх.
17
Років через п’ять після згаданих подій мені й самому закортіло пожити в Парижі. Лондон мені приївся. День у день робити те саме — втомлює. Та й знайомі мої не відступали всяк од своєї рутини. Годі було чекати від них несподіванок, а при зустрічах я наперед знав, про що говоритимуть. Навіть їхні любовні інтрижки відгонили нудною буденщиною. Ми стали схожі на трамваї: кожен котиться своїм маршрутом туди-назад, і можна наперед прикинути, де і скільки буде пасажирів. Життя стало до того впорядковане, що мене охопив жах.
Спродав я манаття, здав помешкання і вирішив освіжитись.
Перед від’їздом зайшов до місіс Стрікленд. Давненько її не бачив, і впадало в око, як вона змінилася. Не те що постаріла, схудла чи змарніла — певно, і вдача її зазнала змін. Місіс Стрікленд розширила своє діло: відкрила бюро машинопису на респектабельній Чансері-Лейн. Тепер сама друкувала мало, бо найняла чотирьох машиністок, і вела коректуру їхньої роботи. Аби надати всьому певної викінченості, обгортала бандеролі в особливий папір, шовковистий на дотик, різних приглушених кольорів, і робила надписи червоним і синім чорнилом. Ретельно й охайно виконані замовлення здобули її закладові солідну репутацію, і місіс Стрікленд стала добре заробляти.
Та все ж вона не могла збутися думки, що для неї жити з власної праці — не зовсім достойно. Тож принагідно нагадувала, що з походження вона леді; переплітала розмову посиланнями на гучні імена своїх друзів, аби співбесідник орієнтувався, в яких сферах вона й досі витає; соромилася власної діловитості й одваги, зате розцвітала на згадку, що її запрошено на обід до королівського радника в Південний Кенсінгтон; з приємністю сповістила, що син навчається в Кембриджі, і радісно посміювалася, оповідаючи, як то донька, ледь повнолітня, не має одбою від запрошень на танці.
Я нетактовно бовкнув дурницю:
— Колись перейме ваше діло…
— Що ви! Цього я ніколи не допущу! Вона ж у мене гарненька; не сумніваюся: заміж вийде добре.
— Думав — вам полегшення…
— Авжеж. Її не раз запрошували на сцену, тільки я не пускаю. Мені, правда, знайомі наші провідні драматурги, то могла б одержати для неї роль хоч узавтра, але не хочу бачити її у строкатій компанії.
На мене війнуло холодком од такого панства.
— Чи маєте які вісті від чоловіка?
— Ані слова. Про мене, може, й помер.
— Раптом побачу його в Парижі. Вам те не буде цікаво?
Вона на хвильку завагалася.
— Що ж, коли він бідує, я можу допомогти. Перешлю вам трохи грошей. Будете їх видавати йому, в міру потреби.
— А ви — добра, — похвалив я.
Проте знав: так помагають не з доброти. Неправда, ніби страждання облагороджує людей; іноді це робить щастя; від страждання люди стають дріб’язкові і мстиві.
18
А побачив я Стрікленда вже на другий тиждень мого паризького життя.
Одразу знайшовши собі невеличке помешкання на Рю де Дам, я обставив його за кількасот франків уживаними меблями, домовився з консьєржкою, аби там прибирала та подавала мені щоранку чашку кави. — і пішов відвідати одного приятеля на ім’я Дірк Струве.
Той Дірк Струве належав до людей, на згадку про яких одні ніяково знизують плечима, а інші глузливо посміхаються, залежно від уподобання, — бо сама природа створила його посміховиськом. То був дуже кепський художник, з яким я познайомивсь у Римі. Мені запам’яталася щира й натхненна банальність його картин. З трепетною любов’ю до мистецтва він виставляв своїх персонажів позувати на сходах Берніні, що прикрашають площу Іспанії в Римі, і його нітрохи не відстрашувала разюча картинність зображуваного. Студію Дірка Струве заповнювали полотна, з яких позирали то поселяни — окаті вусані в гостроверхих капелюхах, то пустотливі дітлахи в мальовничому лахмітті; то жінки в барвистих спідницях. Вони тинялися перед соборними порталами, гуляли серед кипарисів під безхмарним небом, кохалися біля кам’яних водограїв часів Ренесансу, а іноді крокували просторами Кампаньї коло візка, запряженого волами. Усе те було яскраво розмальоване в точно окреслених контурах — точніше, ніж на фотографії. Якось один художник коло палацу Медічі прозвав Дірка Струве Le Maître de la Boîte à Chocolats[14]. Судячи з його картин, можна було подумати, що ніколи не було ні Моне, ні Мане, ні всіх імпресіоністів.