— Знаю, що з мене абиякий художник, — примовляв він. — Не Мікеланджело, це точно. Але щось і в мені є, раз на ці картини є попит. Вони вносять романтику в домівки простих людей. Їх беруть не тільки в Голландію, айв Норвегію, Швецію, Данію. Їх купують комерсанти й заможні ремісники. Не уявляєш, які там люті зими — довгі, темні, холодні. Тоді приємно мріяти про Італію моїх картин. Такою вони хочуть бачити її. Колись і я уявляв її такою.
Певно, те сліпуче видиво й заслонило йому правду. Перед його духовним зором, усупереч жорстокій дійсності, завжди мріла Італія романтичних розбійників та мальовничих руїн. І він малював свій ідеал — убогий, банальний, заяложений, а все-таки ідеал. Це й надавало йому своєрідного чару.
Тим-то Дірк Струве не був для мене, як для багатьох, лише посміховиськом. А колеги-художники одверто глузували з його картин і, оскільки він непогано заробляв, безсоромно тяглися до його гаманця. Бо Дірк Струве був добряком. Посміюючись над його наївною довірою до баєчок про їхні страшенні бідування, художницька братія нахабно «позичала» у нього гроші. Сентиментальний, збудливий, по-смішному недоладний із своїми легкозаймистими почуттями, він дарував таку доброту, що її сприймали, як належне, без вдячності. Брати в нього гроші було легко, все одно, що грабувати дитину. За це його теж зневажали. Гадаю, якби й кишеньковий злодій, що пишається філігранно вправними пальцями, підібрав забуту на сидінні дамську сумочку, повну коштовностей, — він просто зневажав би її власницю.
На горе Дірка Струве, природа, створивши його посміховиськом, не захистила товстою шкірою. Він аж корчився від жартів і кпин, котрі сипалися на нього зусібіч, і в той же час, мов навмисне, знов і знов виставляв себе на посміх. Проте, хоч як страждав од постійних образ, він був незмірно добродушний і не мав зла на кривдників. Такому досвід не йде в науку. Хоч би й змія його вжалила, — очунявши, він покладе її собі за пазуху. Його життя — то була, трагедія, розіграна в стилі балаганної клоунади. Я не належав до його мучителів. За це він одплачував мені вдячністю і прогудів мої співчутливі вуха нескінченними скаргами.
Найпечальніше було те, що слухаючи їх, хотілося сміятися. І що більше горя вони виражали, то більш були смішні.
Але хоч і який сам поганий художник, Дірк Струве тонко відчував мистецтво. Для мене відвідини картинних галерей в його товаристві перетворювались на естетичний бенкет — така витончена була його критика і глибоко змістовне захоплення баченим. Тут він був усеосяжний. Бездоганний смак однаково не зраджував його чи то в поцінуванні старих майстрів, чи то в похвалах на адресу модерних. Молоді таланти він помічав одразу й радісно їх підбадьорював, даючи непохибні оцінки. Він і загальною освіченістю перевершував колег, бо, на відміну від багатьох, орієнтувався у споріднених мистецтвах. Його вироблені літературні й музичні смаки урізноманітнювали й поглиблювали сприйняття живопису. А для мене, тоді молодого літератора, його поради й настанови стали вельми в пригоді.
Після подорожі до Рима я листувався з ним і разів шість на рік отримував його довжелезні послання чудернацькою англійською мовою. Кожне доносило живий образ його збуджених бесід в круговерті бурхливої жестикуляції. Невдовзі перед моїм приїздом до Парижа він одружився з якоюсь-то англійкою й переїхав з нею у студію на Монмартр. Ми не бачилися чотири роки.
19
Я завітав до його студії без попередження. На мій дзвінок одчинив двері сам господар. У першу мить він не впізнав мене, а тоді з радісними вигуками потягнув у хату. Приємно, коли тебе так вітають. Назустріч підвелася його дружина, яка сиділа за шитвом коло грубки. Дірк Струве відрекомендував мене.