Як і його видатні сучасники. С. Моем відкидав етичний комплекс «вікторіанської» Англії, її суспільну психологію, засновану на лицемір’ї. Підзаголовок одного з його найкращих романів «Радощі життя» — «Скелет у шафі» — пов’язаний з англійським прислів’ям: «У кожному домі є свій скелет у шафі», тобто якась ганебна таємниця, що її старанно приховують. Цей підзаголовок виражає лейтмотив чи не всієї творчості письменника. В оповіданнях і романах, що складають більшу й кращу частину його багатожанрового літературного спадку, розкривається разюча невідповідність видимості й реальності. З майстерністю хірурга й тонкого психолога С. Моем препарує добре знайомі йому характери й середовище середніх та вищих класів. За зовнішньою респектабельністю своїх персонажів письменник оголює міщанську нікчемність, аморальність, дух власництва, владу забобонів, що калічать особистість. Так, в одному з наймайстерніше написаних оповідань С. Моема назва сама несе в собі іронічний зміст, створює так званий образ-перевертень. «Падіння» Едварда Барнарда обертається його звільненням від оков цивілізації та підвалин буржуазного існування, віднайденням сенсу й радості життя. І в міру того, як прояснюється ситуація, поступово відкриваються істинне обличчя його нареченої і друга, охоронців «суворої моралі» та «почуття честі», захоплених жадобою успіху й процвітання в суспільстві. Це розкриття, здійснене по-моемівському ненав’язливо, ніби мимохідь, обумовлює са́ме їхнє падіння в читачевих очах.
Викривальна антибуржуазна тема лежить в основі багатьох інших оповідань С Моема, пронизує сюжет майже всіх його романів.
У романі «Місяць і мідяки» це — обивательське оточення Стрікленда в Лондоні, від якого той тікає у світ мистецтва в Париж, а потім на Таїті; це друга дружина Дріффілда й атмосфера, яку вона вносить у його життя в романі «Радощі життя»; це по-світському вилощене й фальшиве подружжя Мезонів у «Різдвяних канікулах» та багато інших. Власне кажучи, це життя, яким воно постає перед проникливим спостерігачем. Так в останньому з названих романів особливо виразно розкрито трагічну невідповідність благополучного фасаду передвоєнної Європи й загрози фашизму, що таїться за тим фасадом. Для безтурботного студента Чарлза Мезона різдвяні канікули в Парижі стають горнилом нового життєвого досвіду. Світ, що донедавна ввижався йому безжурним та щасливим, обертається своєю прихованою, лиховісною стороною. І в юнаковій свідомості виникає символічний образ Європи напередодні краху: літнє озеро в мальовничих берегах, по оманливо спокійному плесу плавають у човнах веселі, безтурботні люди, а під водяною гладінню зачаївся страшний світ отруйних гадюк, бридких хижих істот.
Зриваючи «барвисті запони» (так називається один із його романів) з життя, благопристойні маски — з характерів, Моем далекий від песимізму й мізантропії, від проповіді абсурдності світу й безвідповідальності людини, в чому його й нині звинувачують іноді критики. Навіть у його найкращому романі «Тягар пристрастей людських», який згадують на підтвердження цих закидів, ідеться зовсім про інше. Поняття тягаря в романі включає в себе релігію, офіційні норми моралі, чуттєву сферу життя. Поступово, болісно звільняючись від цього тягаря, нав’язаного Філіпові Кері середовищем, вихованням, усім комплексом вікторіанської суспільної психології, герой утверджується в праві йти своїм шляхом, але зберігає почуття відповідальності перед людьми та власним сумлінням. Смисл цього твору при більш вдумливому прочитанні виявляється альтруїстичнішим і демократичнішим, ніж прийнято вважати.
У творчості Моема з роками дедалі чіткіше звучать теми добра, людяності, обов’язку, втілюючись по-різному, але незмінно в його дуже різних за вдачею та соціальним становищем героях. Він багато в чому уточнює своє ставлення до світу, людей, до завдань мистецтва, декларуючи це в мемуарах, публіцистиці, записниках. Так у книжці «Підбиваючи підсумки», де поєднуються мемуарні й сповідальні тенденції, він писав: «Культура потрібна, оскільки вона впливає на характер людини. Якщо вона не облагороджує, не зміцнює характеру, гріш їй ціна. Вона повинна служити життю. Мета її — не краса, а добро». Ця, трохи лапідарно, але гранично чітко висловлена думка письменника викликає в пам’яті кращі традиції просвітителів XVIII ст. з їхнім дидактичним пафосом, що багато в чому виявився близьким і майстрам слова початку XX ст. Ще категоричніше він висловлюється з цього ж приводу в своїх «Записниках»: «Мистецтво, якщо воно не сприяє правильному діянню, не більш як опій для інтелігенції».