— А пам’ятаєш?! — заволав він до неї. — Я часто розказував тобі про нього! — А тоді до мене: — Чом же ти не попередив, що приїдеш?! Скільки-то ми не бачилися?! А ти надовго? І чому було не прийти трохи раніше — пообідали б разом.
Він торохтів градом запитань, поки вів мене до стільця, і всаджував, і поплескував, мов подушечку. Потім підсовував мені сигари, тістечка, вино, і тупцював навколо, і впадав у відчай, що під рукою не було віскі; і заходився готувати каву, не знаючи, чим би ще догодити; і сяяв, і посміхався, і від надмірних радощів вкрився рясним потом.
— А ви не змінилися! — мовив я весело, окинувши його поглядом.
У Дірка був той же потішний вигляд: коротконогий товстунець, ще не старий, років тридцяти, але передчасно полисілий, він сяяв пухкою шкірою округлого обличчя, на якому аж пашіли рум’яні щоки й пурпурові губи; голубі очі, теж округлі, зоріли з-за величезних окулярів у золотій оправі, і вже зовсім не було видно білястих брів. Він був схожий на життєрадісних череванів-купців з картин Рубенса.
Дізнавшись, що я в Парижі надовго і вже влаштувався, Дірк почав гірко докоряти, чому я не повідомив його заздалегідь. Він сам підшукав би мені житло. І нащо ото витрачатися на меблі? — він позичив би свої та допоміг перевезти; і як же не по-товариському я вчинив, що не скористався з його послуг! Тим часом місіс Струве тихенько сиділа собі, штопаючи панчохи, і з сумирною посмішкою прислухалася до чоловікової балаканини.
— От бачиш — я й одружився! — випалив він раптово. — Ну? Як тобі моя жіночка?
Він повернув до неї розпромінене обличчя і підштовхнув пальцем угору окуляри, котрі все сповзали із спітнілого носа.
— Ради бога, що я можу зараз сказати? — розсміявся я.
— Ну що ти, Дірк! — докинула й вона, посміхаючись.
— А правда ж — яка чудесна! Знаєш, друже, ти не гай часу, а першим ділом женися! Тепер я найщасливіша людина па світі. Ти тільки глянь на неї! Як вона сидить! Правда — картина? Ну, чим не Шарден?[15] Скільки красунь бачив на світі, а кращої за мадам Струве — нема!
— Ах, годі вже, Дірк, а то я вийду!
— Mon petit chou![16] — вигукнув він.
Пристрасть, яка бриніла в його голосі, змусила місіс Струве зашарітися. Уже й з листів я знав, що він по вуха закоханий у свою дружину, а тут і сам побачив: очей не може відірвать од неї. Не знаю, чи кохала вона його. Бідолашний блазень, навряд чи міг він стати предметом жіночого захоплення; але в її очах мріла підбадьорлива посмішка, і хто зна, чи та зовнішня стриманість не приховувала глибших почуттів. Не кажу, що з неї була яскрава красуня, здатна приголомшити когось, як зголоднілого на пестощі Дірка Струве, зате вона випромінювала рівне солідне тепло — височенька, у простій, гарно скроєній сірій сукні, що вдало підкреслювала форми її тіла. Щоправда, ті форми скоріше привабили б скульптора, ніж модельєра. Густе каштанове волосся вона уклала в невибагливу зачіску. Правильні риси її блідого обличчя не визначалися нічим особливим, як і спокійний погляд сірих очей. Вона була не те що красуня, а так собі миленька. Дірк Струве не випадково згадав Шардена. Мені теж спливла на пам’яті та миловидна домогосподарочка в очіпку й фартушку, котру обезсмертив великий художник. Так і місіс Струве: уявлялася в оточенні кухонного начиння, заглиблена в куховарське священнодійство, котре набуло високоморального смислу. Навряд чи мала вона кмітливий розум та була коли-небудь дотепною, проте така поважна зосередженість мене зацікавила, а в її мовчанні ніби наїлася тайна. Дивно: що привело її до Дірка Струве? Хоч ми з нею й англійці, я не міг помітити якихось прикмет, що вказували б на її походження, виховання та умови життя до заміжжя. Надто вже була неговірка. Коли озивалася, вловлював лиш приємні інтонації й природні манери.
Я запитав Дірка, як йому працюється.
— Працюється? Я ще ніколи так добре не малював!
Ми сиділи в його студії, і він кивнув на один з мольбертів із незакінченою картиною. Поглянувши, я сторопів: на ній проступала група італійських поселян, що прогулюються перед римським церковним порталом, виряджені в народні костюми Кампаньї.
— Ви займаєтеся цим тепер? — запитав я.
— Авжеж. Натуру можна знайти і тут, не обов’язково бути в Римі.
— Правда ж — які гарні! — озвалася місіс Струве.
— Моя нерозумна жіночка гадає, що я великий художник, — розсміявся Струве.
Він ніби прохав пробачення, а насправді розцвів од похвали і пестив поглядом власний витвір. Незбагненно: як з його критичним чуттям, оригінальний і несхибний, коли йшлося про інших, — він сам вдовольнився неймовірно банальним несмаком.
15