— Покажи, які у тебе є ще картини, — заохотила жінка.
— Показати?!
Скільки він натерпівся од кпин своїх знайомих — а все-таки жадоба визнання і наївне самовдоволення штовхали бідолашного знову й знову показувати свої мальовидла. Він виставив іще одне. Там двоє кучерявих італійських хлоп’яток грались у крем’яхи.
— Які миленькі! — похвалила місіс Струве.
Огляд тривав. І побачив я, що Дірк Струве і в Парижі плодить ту саму заяложену картинність, котрій роками віддавався в Римі. Усе те фальшиве, надумане, претензійне, тоді як сам він був взірцем чесної, щирої та безпосередньої людини. От і збагніть такі суперечності!
Несподівано для себе я запитав:
— Послухайте: вам, бува, не знайомий художник на ім’я Чарлз Стрікленд?
— Та невже ти його знаєш?! — аж підстрибнув Дірк.
— Тварюка, — докинула його жінка.
— Ma pauvre chérie[17], — Дірк підбіг до неї і став обціловувати їй руки. — Вона його не терпить. Але звідки знаєш його ти?
— Не зношу невихованих, — пояснила місіс Струве.
На те Дірк розсміявся і став пояснювати сам:
— Якось я запросив його сюди, щоб глянув на мої картини. Він прийшов, і я показав йому все… — Струве збентежено затнувся, вагаючись. І треба ж було йому наговорювати на себе! Почав, а закінчувати соромно. — Ну, став Стрікленд, дивиться на мої… на всі мої картини й нічого не каже. Думаю — приберігає присуд на кінець. Показую останню. «От і все». А він мені: «Я прийшов позичить у вас двадцять франків».
— І Дірк йому позичив! — у голосі місіс Струве тремтіло обурення.
— Знаєш, я був такий приголомшений… Та й незручно відмовляти. А він засунув гроші в кишеню, ледь кивнув головою, сказав «дякую» і вийшов.
Коли Дірк Струве розповідав це, на його круглому простакуватому обличчі виписувалося таке щире здивування, що важко було не пирснути від сміху.
— Ну, хай би сказав, що картини погані! А він же — ні слова, розумієш, ані словечка.
— Нащо про таке балакати! — дорікнула місіс Струве.
Та найсумніше було ось що. Усій цій історії надавав комізму якраз потерпілий голландець, а Стріклендове нахабство не дуже-то обурювало.
— Щоб і ноги його тут не було, — довершила місіс Струве.
На те її чоловік стенув плечима, посміхаючись. До нього повернулася звичайна добродушність.
— Річ у тому, що Стрікленд — великий, справді великий художник.
— Стрікленд?! — Я аж крикнув. — Це не той.
— Бородатий рудий здоровило. Чарлз Стрікленд. Англієць.
— Той, кого я знаю, не заводив бороди. Втім, якщо й відростив, то, мабуть, руду, — міркував я. — Але він же почав малювати всього п’ять років тому.
— Отож-бо і є. Великий художник.
— Не може бути!
— Хіба я коли помилявся? — нагадав Дірк. — Кажу тобі: він геніальний. Не сумніваюсь: років через сто, коли нас і спом’яне хто-небудь, то тільки тому, що ми були знайомі з Чарлзом Стріклендом.
Мене це здивувало і геть розтривожило. Згадалось, як я розмовляв з ним востаннє.
— А де можна побачити його картини? — спитав я. — Чи має він успіх? І де живе?
— Успіх? Ні. Навряд чи він продав яку з картин. Коли розповідаєш про них, люди сміються. Але я-то знаю, що він великий художник. Зрештою, сміялися і з Мане. Коро теж не продав жодної картини. Де живе Стрікленд, не знаю. Але його можна побачити. Щовечора він з’являється в кав’ярні на Авеню де Кліші. Хочеш — проведу.
— Не думаю, що йому хотілося б мене бачити. Це нагадає про часи, які він волів би забути. А все-таки підемо. І чи не випаде десь нагода глянути на його картини?
— Тільки не у нього, бо він їх не показує. Проте я знаю одну комісійну крамничку, де є кілька його полотен. Краще не йди туди без мене, а то не зрозумієш. Хай я сам їх тобі покажу.
— Дірк, ти мене розстроюєш, — озвалася місіс Струве. — Тільки й мови, що про його картини, а він же так повівся з тобою. Знаєте, — звернулась вона до мене, — сюди приїздили з Голландії покупці, і Дірк умовляв їх, щоб брали не його картини, а Стріклендові; сам напросився, щоб їх носили до нас і показували.
— І яка про них ваша думка? — запитав я посміхаючись.
— Вони жахливі.
— Серденько, ти не розумієш.
— Але ж і твої голландці були сердиті, страх. Думали — ти насміхаєшся.
Дірк рвонув окуляри з носа і став їх протирати. Лице його пашіло від збудження.
— Найкоштовніше, що є на світі, — краса, думаєш, валяється, як камінець на березі?! Кому заманулось, підняв знічев’я, та й годі? Ні! Краса — це дивовижне чудо. Митець у муках душевних породжує її із світового хаосу. Створена краса доступна не всякому. Щоб осягнути її, треба пережити поривання творця. Вона, мов мелодія, що він нам дарує: озивається в серцях, коли ми набули знань, наділені чутливістю і розвинули уяву.