— Скажи, Дірк, а чому твої картини завжди гарні й зачарували мене з першого погляду?
У Струве затремтіли губи.
— Іди, моє сонечко, спати. Я трохи проведу товариша і зараз вернусь.
20
Наступного вечора Дірк Струве мав зайти до мене, щоб удвох піти до кав’ярні, куди вчащав Стрікленд. Цікаво, що вона виявилася тією самою, де ми пили абсент іще коли я їздив у Париж на побачення з ним. Стрікленд не міняв звичок, і це здалося мені характерним виявом його вайлуватості.
— А онде і він, — кивнув Струве, коли ми добралися до кав’ярні.
Хоча стояла осінь, вечір випав теплий, і за столиками просто неба було людно. Я розглянувся, але не зміг відшукати його.
— Не бачиш? Он у кутку. Грає в шахи.
Там хтось схилився над шахівницею. Видно було великий повстяний капелюх і руду бороду. Ми попетляли між столиками і стали поруч.
— Стрікленд!
Той підвів голову.
— А-а-а, товстун! Чого треба?
— Я привів до вас давнього друга.
Стрікленд зиркнув на мене і, певно, не впізнав, бо знову втупивсь у шахівницю.
— Сядьте і не галасуйте! — кинув убік.
Потім зробив хід, і гра поглинула його. Бідолашний Струве занепокоєно кліпав на мене очима. А я не переймався дрібницями: замовив щось випити і терпляче ждав кінця партії та радий був нагоді роздивитися на Стрікленда досхочу. Я таки не впізнав би його через довгі патли та неохайну кошлату бороду, що заслоняла йому обличчя. Але понад усе вражало інше — те, як він схуд. Його великий ніс наставився ще більш агресивно; різко виступили вилиці; очі аж побільшали, а на скронях темніли глибокі западини. Він був немов з хреста знятий. Та сама одежина, що й п’ять років тому, потерта, обшарпана і заляпана плямами, тепер обвисала на ньому, ніби з чужого плеча. Привертали увагу його руки — давно не миті, з довгими нігтями, кістляві й жилаві. Вони були великі, сильні і красиві, хоч про останнє я тоді забув. Зате від усієї Стріклендової постаті, зосередженої над шахівницею, передавалося незвичайне відчуття навальної сили. Дивно: фізичне виснаження навіть увиразнювало ту силу.
Ось він зробив хід, а тоді одкинувся на стільці і затопив відчужений, ніби нетутешній погляд у свого партнера — бородатого череваня-француза. А той, оцінивши позицію, раптом вибухнув каскадом добродушних лайок, нетерпляче згріб усі фігури, перевернув скриньку-шахівницю і вкинув їх досередини. Відтак, усе ще з насолодою лаючи Стрікленда, покликав офіціанта, заплатив за випите і вийшов. Тоді Струве присунувся ближче.
— О! Тепер і побалакати можна, — зрадів.
Стрікленд мовчки навів на нього очі, в яких заіскрилася зловтіха; мовчав, бо, видно, силкувався, але не міг згадати якийсь образливий дотеп.
— Привів вашого давнього друга, — повторив розпромінений голландець.
З хвилину Стрікленд задумливо дивився на мене, а тоді мовив:
— Уперше його бачу.
Не знаю, нащо йому було те казати; він же впізнав мене — це зблиснуло в його очах. Але не так-то легко я бентежився, як кілька років тому.
— Цими днями бачив вашу дружину, — почав я. — Привіз вам від неї цікаві вісті.
Стрікленд мугикнув коротким смішком. В його очах стрибнули бісики.
— А здорово ми тоді прогуляли вечір. Скільки-то вже минуло?
— П’ять років.
Стрікленд замовив ще абсенту, і Дірк Струве почав велемовно розказувати, які-то ми давні друзі та як випадково відкрили, що обоє знаємо Стрікленда. А той, певно, й не слухав: занурений у власні думки, він тільки раз чи два замислено глянув на мене. Хто зна, чи клеїлася б у нас бесіда, якби не Діркове просторікування. Врешті набалакавшись, він поглянув на годинник, заявив, що йому пора йти, і запитав, чи я не приєднаюсь. Але я волів побути ще із Стріклендом, якось розговорити його; тож коли товстунець пішов, я зауважив:
— Дірк Струве думає, що ви великий художник.
— Мені те до одного місця.
— Чи не дозволите глянути на ваші картини?
— Іще чого?
— От візьме охота якусь купити?
— От нема охоти продавати!
— Уже так розжилися? — спитав я з посмішкою.
Він хмикнув.
— По мені це видно?
— Навпаки — ви начеб голодували.
— Я й зараз голодую.
— То пообідаєм удвох абощо?
— З якої речі?
— Тільки не із жалощів. Про мене, хоч і помирайте — я й оком не кліпну.