— Тоді пішли. Наїстися не завадить.
21
Стрікленд обрав ресторан і замовив для нас обід. Я дорогою купив газету. Коли подали на стіл, прислонив її до карафки з водою й почав читати. Їли мовчки. Стрікленд зиркав у мій бік, та я не звертав уваги. Хай сам почне розмову.
— Ну, що там у газеті? — поцікавився він, коли наш мовчазний обід доходив кінця.
В його тоні вловлювалася досада.
— Нічого. Просто звик переглядати театральні новини, — буркнув я.
Відтак згорнув газету й відклав убік.
— Смачний обід, — зауважив Стрікленд.
— Я-то випив би ще кави. А ви?
— Можна.
Потім закурили сигари. Усе мовчки. Стрікленд час від часу спиняв на мені погляд, ховаючи вдоволену посмішечку. Я озброївся терпінням.
— То чим ви займалися ці роки? — мовчанку порушив Стрікленд.
Про що я міг розповісти? Було багато тяжкої праці і мало пригод. Пробував сили то в тому, то в іншому; став потроху розбиратись в книжках і людях… Я старанно уникав запитань про Стріклендове життя, ніби воно мене й не цікавило. І діждався-таки. Він заговорив про себе. Але з його убогим даром мови все звелося до невиразних обривків фраз, значення яких треба домислювати й домальовувати в уяві. То була просто мука — продиратися манівцями недомовок до вдачі чоловіка, котрий мене надзвичайно цікавив; наче розшифровувати пошматований рукопис. Так я дізнався про його життя, сповнене жорстокої боротьби з незліченними труднощами, і зрозумів: те, що для багатьох було б жахливим, анітрохи не лякало Стрікленда. На відміну від більшості англійців, він нехтував комфортом. Його влаштовувала одна і та ж занедбана кімната; йому не треба було оточувати себе гарними речами; гадаю, він і не помічав вицвілих шпалер у готельній кімнаті, де я його колись застав; йому не потрібні були зручні крісла — вистачало й табуретки. Він їв з великим апетитом що доводилось, аби погамувати голод; а не було харчів — міг голодувати; якось упродовж півроку живився день у день окрайцем хліба і пляшкою молока. Хоч і який сам чуттєвий, він не переймався чуттєвістю, так що ніякі нестатки його не обтяжували. Мене вражало, як він умів жити лише потребами власного духу.
Коли Стрікленд потратив гроші, привезені з Лондона, він не розгубився. Своїх картин не продавав і навряд чи й виставляв на продаж, тож мусив дбати про хліб насущний. Не без похмурого гумору згадав він, як доводилося бувати за гіда для невибагливих англійців, котрі жадали зазнати втіх нічного Парижа. Ця роль тішила його саркастичну вдачу. Так чи інакше, він поступово сягнув міського дна і кварталів недоброї слави. Казав, бувало, годинами никав по бульвару де ля Мадлен, вишукуючи п’яненьких англійців, котрим кортіло тайкома гульнути. Зрідка йому траплялися клієнти, на яких непогано заробляв. Тим часом його одяг геть обносився і став відстрашувати туристів. Хіба ще який одчайдух міг ризикнути з ним на походеньки. Іноді дещо перепадало за переклади реклами патентних ліків на експорт в Англію; а то, бувало, страйкували будівельники, і він влаштовувався малярем на будівництві.
Водночас він ні на день не припиняв занять живописом. Тут Стрікленд покладався тільки на себе, бо уроки в студіях скоро йому надокучили. Хоч як бідував, а на фарби й полотно йому вистачало — власне, у нього й не було інших потреб.
З почутого я збагнув, що малювання давалося йому тяжко; до того ж, з упертою неохотою переймати що-небудь в інших, він витрачав багато часу, борюкаючись із технічними труднощами, що їх попередні покоління митців давним-давно розв’язали і передали свій досвід у спадок. Стрікленд наче б усе продирався до чогось мені не знаного — такого, що й сам гаразд не відав. Цього разу мене ще більше вразила його одержимість. Здавалося, що він несповна розуму. Уже намальоване його не цікавило, тому й не показував своїх картин. Жив, немов сновида, відсторонений від дійсності. У мене було відчуття, ніби щоразу, працюючи над картиною, він вкладав у неї всю навальну силу своєї непогамовної особистості, забував про все на світі, силкуючись виразити те, що поставало перед його духовним зором. А потім, коли кінчав — власне, й не картину (здається, у нього рідко виходило що-небудь справді викінчене), а гасив у ній свою палючу пристрасть, — він втрачав до неї інтерес. Зроблене його не задовольняло, бо меркло перед видивами, котрі терзали йому душу.
— Чому не посилаєте картин на виставки? — запитав я. — Все-таки цікаво почути, що про них говоритимуть.
— Вам — цікаво?
Важко описати, яке безмежне презирство він вклав у ті два слова.