— Невже вас не вабить слава? Для митців вона щось та значить.
— Брязкальце! Яке мені діло, що там думає натовп, коли я плював і на думки окремих осіб.
— Ну, знаєте, здоровий глузд — це не для нашого брата! — розсміявся я, а Стрікленд докинув:
— Слава! Хто її розпускає? Критики, писаки, спекулянти, жіноцтво.
— І все-таки приємно усвідомлювати, що дало твоїх рук розбурхує пристрасті та породжує гострі почуття у далеких, чужих тобі людей; що маєш над ними владу. А хто з нас не любить владарювати? І хіба є чудесніше владарство над те, яке рухає людськими душами і вселяє в них трепет або співчуття?
— Мелодрама.
— Вам що: байдуже, як ви малюєте — добре а чи погано?
— Не має значення. Хочу малювати те, що бачиться.
— От я не міг би писати книг на безлюдному острові серед просторів океану, знаючи, що буду першим і останнім їх читачем.
Стрікленд надовго замовк. В його очах зайнявся чудний одсвіт, начеб од видіння, що сповнило його душу захватом.
— Я часом думаю про далекий острів, загублений в неосяжному морі, де я міг би жити на відлюдді, серед тропічних дерев і тиші. Там, певно, знайшов би все, що мені треба.
Він говорив не зовсім так, бо підміняв прикметники жестами і затинався. Я записав по-своєму те, що він, гадаю, прагнув висловити.
— От минуло п’ять років — невже варто було йти на це? — поцікавився я.
Він видивився на мене, не розуміючи. Я пояснив:
— Ви зреклися домашнього затишку і щасливого, як на середню мірку, життя. Там ви, можна сказати, процвітали. А тут скотилися ось до чого. Коли б можна було все повернути, невже знову пішли б на це?
— Аякже.
— Ви навіть не спитали про дружину та дітей. Чи то ніколи не думаєте про них?
— Ні.
— Невже, в біса, не можна сказати докладніше?! Ну, хоч коли-небудь шкодуєте, що зробили їх нещасними?
Він розтягнув уста в посмішці й похитав головою.
— А мені здавалося, що у ваших спогадах усе-таки зринає минуле. Не те, що було сім-вісім років тому, а раніше, коли ви знайомилися з вашою дружиною, кохали її, брали за жінку. Хіба вам не згадуються радощі перших обіймів?
— Не згадую, що було. Зі мною завжди те, що є.
На мить я замислився. Його відповідь була темна, але там прозирав і доступний мені смисл.
— Ви — щасливі? — запитав я.
— Так.
Помовчали. Думаючи про своє, я придивлявся до Стрікленда. Він витримав мій погляд. Відтак злостиво блимнув очима.
— Ви що — осуджуєте?
— Дурниці! — одрізав я. — Хіба можна осуджувати удава? Навпаки: є в ньому щось притягальне! Цікаво — що воно таке?
— Письменницька допитливість?
— Не більше.
— Ага! Не осуджуєте, значить, і у вас бридка вдача.
— Тому-то ми і знайшли спільну мову, — одказав я.
Стрікленд, не мовивши й слова, лукаво посміхався. Жаль: не вдається описати ту посмішку. Вона не те щоб надавала привабливості, а все ж осявала йому лице. Від неї його звична насупленість ховалась і зловтіха никла. То була некваплива посмішка. Вона спочатку зблискувала в очах, а потім, під кінець, там і гасла. Було в ній щось дуже чуттєве; тільки не жорстокість і не ніжність, а, хіба що, первісні, ще долюдські, радощі сатира. Та посмішка й навіяла мені запитання:
— Ото живете в Парижі і ще ні разу ні з ким не кохалися?
— Не маю часу на глупства. Життя коротке — я й малювати не встигаю.
— Аз вигляду не скажеш, що ви анахорет.
— Бридке мені усе те!
— Ха! Од природи не втечеш. Що — ні?
— Чого тут сміятись?
— А того, що я вам не вірю.
— Значить, ви йолоп.
Я помовчав, а тоді придивився до нього запитливо.
— Облиште, Стрікленд. Не майте мене за дурня.
— Ну, чого вам?
Я посміхнувся:
— Дозвольте, скажу. Мені це уявляється так. Минає місяць, другий, і вас ніщо таке не турбує, і ви вже ладні переконати себе, що з цим покінчено назавжди. Ви тішитеся свободою, щасливі, що ваша душа належить тільки вам. І носите голову високо, ніби у зоряному ореолі. А потім вам раптово вривається терпець. І ви опускаєте очі додолу, на ноги, котрі брьохкаються в багнюці. І вам до нестями кортить усьому вивалятися там. І ви натикаєтесь на якусь жінку — неотесану, вульгарну, нахабну — істоту, в якій бурунить вся тваринність статі. І ви, мов дикий звір, накидаєтеся на неї і захлинаєтеся нею в хижому засліпленні.
Не ворухнувшись, Стрікленд упірив у мене незмигні розширені зіниці. Я схрестив з ним погляд і повільно провадив далі.
— І от що, скажу я вам, дивне: потім ви почуваєтеся невимовно очищеним. Ніби дух безтілесний, нематеріальний. Здається, краса йде на вас сама — відчутна, опредмечена, інтимно з вами поєднана: і легенький повів вітерцю, і дерева, на яких розпускається брость, і річка, що ряхтить на сонці… І ви почуваєтеся, мов бог. Поясніть, що́ воно таке?