Поки я говорив, він не зводив з мене очей, а потім одвів погляд. Якийсь моторошний вираз застиг на його обличчі. Подумалося: таке обличчя, певно, буває в людей, що померли під тортурами. Він мовчав. Я зрозумів, що нашій бесіді прийшов кінець.
22
Осівши в Парижі, я заходився писати п’єсу. Життя моє стало впорядкованим. Вранці працював, пополудні прогулювавсь у парках Люксембургського палацу або петляв паризькими вулицями. Багато годин проводив у Луврі — не знаю, чи є де привітніша картинна галерея і сприятливіше місце для роздумів. Тинявся уздовж надбережжя Сени, гортаючи навмання книжки букіністів. Перечитував то тут, то там сторінку-дві — авторів так багато, досить і поверхового знайомства. Вечорами ходив у гості. Часто відвідував родину Струве і не раз розділяв з ними невибагливе трапезування. Дірк хвалився вмінням готувати італійські страви, і мушу визнати: його spaghetti[18] були куди кращі від його картин. Нам випадало королівське частування, коли він вносив їх у величезній мисці — такі соковиті й апетитні в томатному соусі, — і ми поглинали їх з домашнім хлібом, запиваючи пляшкою червоного вина. З Бланш Струве нас почало зближувати почуття земляцтва. Вона мене радо зустрічала, як трохи не єдиного англійця в її околі. Проста, привітна, все ще дуже неговірка, вона — подумував я — ніби щось приховувала. А може, й ні: то міг бути лиш контраст між звичайною скромною жінкою та її нестримно балакучим чоловіком. Бо у Дірка не було таємниць. Без тіні сорому він просторікував і про найінтимніші свої справи. Іноді це бентежило його дружину, хоча тільки раз при мені їй увірвався терпець. Дірк хотів будь-що розказати, як його вимучила потреба в проносних ліках, і, коли на повному серйозі дійшов до натуралістичних подробиць, мене затрясло від сміху. Це роздратувало місіс Струве.
— Ти просто любиш корчити з себе дурня, — озвалась вона.
Коли він помітив, що жінка сердиться, його округлі очі заокруглилися ще більше, а по чолу забігали брижі переляку.
— Серденько! Невже я тебе розстроїв? Тоді не прийматиму проносного! А то всередині зляглося; сидяче життя; мало рухаюсь; за три дні я ще ні разу не…
— Ти замовкнеш, нарешті?! — із сльозами досади обірвала вона чоловіка.
Він похнюпився й закопилив губи, мов дитя, яке насварили. Поглянув благально в мій бік — виручай! Але я вже втратив самовладання і сіпався від сміху.
Одного дня ми подались до комісійної крамнички, де, як пам’ятав Дірк Струве, могло бути кілька Стріклендових картин. Прийшли, а нам сказали, що їх уже забрав сам Стрікленд. Чому? Цього комісіонер не знав.
— Гадаєте — шкодую? Добре, що спекався. Я й приймав їх, аби догодити мосьє Струве. Обіцяв: як зможу, продам, а ні… — комісіонер стенув плечима. — Мене-то цікавить молодь, і (це між нами, мосьє Струве) невже ви гадаєте, що там є якийсь талант?
— Даю вам слово честі: нині нема талановитішого художника! І запам’ятайте моє слово: ви втрачаєте добрий бариш. Прийде час, і ті картини коштуватимуть більше, ніж геть усе у вашій крамниці. Згадайте Моне, котрий не міг продати своїх картин і за сто франків. А яка їм ціна тепер?
— То правда. Але ж і в час Моне жила добра сотня художників, не гірших од нього. А їхніх картин і тоді не купували, і тепер їм гріш ціна. Як тут вгадати? Хіба успіх вимірюють лише художньою вартістю? Якби ж то! То ще треба довести, що картини вашого приятеля чогось варті. Їх же ніхто не помічає, тільки мосьє Струве.
— А ваше яке Мірило? — Діркове обличчя налилося гнівом.
— Тільки одне — успіх.
— Міщанство! — заволав Дірк Струве.
— Тож згадайте великих майстрів минулого — Рафаеля, Мікеланджело, Енгра, Делакруа, — хіба всі вони не мали успіху?
— Ходімо звідси! — крикнув Дірк, — а то я його уб’ю.
23
Я нерідко бачив Стрікленда і час від часу грав з ним у шахи. Ним володіли мінливі настрої. То сидить застигло, відсторонено й не помічає нікого навкруги; а то, у доброму гуморі, пускається в теревені у притаманній для нього недорікуватій манері. Нічого розумного він не говорив, але мене приваблювала його схильність до грубого сарказму і нещадна прямота, з якою він висловлював усе, що думав. Байдуже, що це допікало людям, — йому була з того забава. Найдужче перепадало Діркові Струве: щоразу одлітав, мов ошпарений, геть і клявся, що обминатиме Стрікленда десятою дорогою. Але могутня сила невблаганно тягла товстунця назад, і він проти власної волі, вихляючи, мов опецькуватий песик, знов підставляв себе під удари, яких так боявся.