На диво, між мною і Стріклендом зав’язалися мирні, хоч і своєрідні стосунки. Одного дня він запитав, чи я не позичу йому п’ятдесят франків.
— Я — вам? Жартуєте.
— Ні.
— Не маю приємності.
— У мене безвихідь.
— А при чому тут я?
— Не дасте ж умерти з голоду.
— Чому не дам? Помирайте собі.
З хвилину він не зводив з мене погляду, перебираючи пальцями кошлату бороду. Я посміхнувся.
— Вам — смішки? — в його очах блиснула злість.
— Наївний ви чоловік. Раз не визнаєте обов’язків щодо інших, то й перед вами ніхто не зобов’язаний.
— Я заборгував за помешкання; мене викидають на вулицю; от візьму й повішуся. Вас те не займе?
— Анітрохи.
Він хмикнув.
— Хвалько. Станеться — і вас замучить сумління.
— Спробуйте, тоді побачимо, — відказав я.
В його очах заграла посмішка. Мовчки він потягся до чирки з абсентом.
— Може, зіграємо в шахи? — запропонував я.
— Давайте!
Ми розставили фігури. Стрікленд вдоволено окинув поглядом своє готове до бою військо.
— А ви і справді думали, що я вам позичу грошей? — запитав я.
— Чому й ні?
— Ви мене дивуєте.
— Як-то?
— Розчаровуєте. Виявляється, в душі ви людина сентиментальна. Мені ви подобалися більше, коли не шукали ключиків до моїх ніжних почуттів.
— Коли б їх знайшов, зневажав би вас.
— Отож-то! — розсміявся я.
Незабаром нас поглинула баталія на шахівниці. Коли скінчили, я озвався:
— Послухайте. Якщо вам скрутно, дайте поглянуть на ваші картини. Може, сподобається щось, то куплю.
— Ідіть ви к чорту! — гримнув Стрікленд і встав та подався до виходу.
Я затримав його.
— Ви не заплатили за абсент, — нагадав я з посмішечкою.
Він вилаявся, брязнув на стіл гроші і вийшов.
Кілька днів по тому його не було видно. А згодом, якось увечері, коли я сидів у тій кав’ярні, читаючи газету, до мене підійшов Стрікленд і сів поруч.
— Бачу, не повісилися, — зауважив я.
— Ні. Одержав замовлення на двісті франків. Малюю портрет одного старого водопровідника[19].
— І як-то вам пощастило?
— Помогла булочниця, в котрої беру хліб. Узнала, що старий напитує художника, і порекомендувала мене. За те я мусив поступитися їй двадцятьма франками.
— І який же ваш герой?
— Прекрасний! Величезна червона пика, немов шинка, і на правій щоці гігантська бородавка, з якої стирчать довгі волосини.
Стрікленд був у доброму гуморі. Коли в кав’ярні з’явився Дірк Струве і примостився коло нас, той гумор так і обрушився на горопашного голландця. Несхибно влучаючи (такого я й не сподівався) в найболючіші місця своєї жертви, він орудував уже й не рапірою, а погромною довбнею. Безпорадний, заскочений зненацька, голландець спочатку нагадував переполохану овечку, що наосліп кидається в різні боки, а потім з образи розплакавсь. Стріклендова поведінка викликала обурення, а видовище ставало ще потворнішим, бо спостерігаючи його, важко було втриматись від реготу. Дірк Струве належав до тих бідолах, чиї навіть найсерйозніші переживання — смішні.
І все-таки, коли у пам’яті зринає та паризька зима, серед найприємніших моїх спогадів постає подружжя Струве. Особлива турботливість, з якою вони гніздились у своєму кубельці, давала вдячну поживу моїй уяві, а від Діркового наївного кохання до власної жінки навіть сторонньому тепліло на душі. Хай собі й смішний, а з тою пристрастю він був симпатичний. Та й дружина його — я це радо помічав — відповідала йому поблажливою ласкавістю. Коли у неї вистачало почуття гумору, її, певно, потішало чоловікове обожнювання. А якщо й викликало сміх, то хіба що радісний: забезпечила себе до старості палким коханцем, в очах якого вона буде нетлінною. Мине соковита молодість, прив’януть її кругленькі принади, — а для нього вона навіки лишиться найчарівнішою жінкою на світі. Невигадлива впорядкованість їхнього існування навіювала душевний спокій, хоча тулилися вони, коли не рахувати малесенької кухні, лиш в двох кімнатах, одна з яких правила за студію, а друга — за спальню. Місіс Струве давала лад господарству, і коли Дірк трудився над своїми мальовидлами, вона ходила на базари, куховарила й шила, заклопотана весь день, як мурашка. Вечорами сиділа в студії знову за шитвом, а Дірк виконував на піаніно етюди, мабуть, надто складні для її сприймання. Він грав з добрим смаком і з трохи надмірним пафосом, котрий виражав буяння його чесної сентиментальної душі.
19
Потім цю картину придбав багатий фабрикант з Лілля. Коли він утік під час наступу німців, картина опинилась у Стокгольмі, в Національній галереї. Уміють шведи, не замочивши підошов, ловити рибку в каламутній воді.