То було ідилічне, своєрідно прекрасне подружжя. Хоча в його гармонії нав’язливо прохоплювалися дисонуючі нотки Діркового блазенства, — вони навіть пожвавлювали її — олюднювали, осучаснювали. Так, грубий жарт, вкраплений у найсерйознішу сцену, увиразнює щемкий присмак, притаманний усякій красі.
24
Ще загодя перед різдвом Дірк Струве приходив запрошувати мене на святвечір. Це свято імпонувало його сентиментальній вдачі, і він прагнув провести його за належним ритуалом у колі друзів. Стрікленда ми не бачили тижнів два чи три, бо я тоді водився з власними знайомими, що наїхали з Англії, а Дірк Струве остаточно з ним розсварився. Стрікленд був такий нестерпний, що Дірк дав клятву більш не мовити до нього й слова. Але свята торкнулися ніжних струн Діркової душі, і в ній болісно зойкнула Стріклендова самотність. Приписуючи іншим власні сентименти, Дірк не міг дозволити, щоб у дні братання десь одиноко нудьгував знедолений художник. У Дірковій студії вже красувалася ялинка, і я вгадував на її розцяцькованих гілках смішні даруночки і для мене, і для Стрікленда… Але йти до нього із запрошенням Діркові було незручно й трохи принизливо: надто легко прощалися жахливі образи, — отже, для страховки він потяг із собою мене.
Ми пройшли уздовж Авеню де Кліші і розглянулися по кав’ярні. Стрікленда там не було. Заховались од холоду досередини, де стояла задуха і сизий тютюновий дим. Присіли на шкіряній канапці, чекали й не дочекались. У натовпі майнула постать французького художника, з яким Стрікленд іноді грав у шахи. Ми вже були трохи знайомі, то Дірк запитав про Стрікленда.
— Хворіє. Хіба не чули?
— Як? Серйозно?!
— Нібито дуже.
Дірк пополотнів.
— І не написав мені, не повідомив! А я ще по-дурному з ним сварився! Треба негайно піти до нього. Може, його нікому доглянути. Де він мешкає?
— Хто його знає! — одказав француз.
Ми навіть не уявляли, в якому напрямку його шукати. Струве не знаходив собі місця.
— Ще помре, і ні живої душі поблизу. Який жах! Страшно й подумати! Його треба знайти! Біжімо! Зараз же!
Я став доводити, що біганина навмання по Парижу нічого не дасть. Раніше слід обміркувати план дій.
— Добре, але час не жде! Він, може, при смерті. Загаємось — і буде пізно.
— Та посидьте ви! Дайте подумати, — присадив я його нетерпляче.
«Отель де Бельж» був єдиною відомою мені адресою. Але Стрікленд давно вибрався звідти, і його там забули. Та й навряд чи давав він їм свою наступну адресу, бо мав чудну звичку тримать у таємниці свої пристановища. Та й п’ять років минуло… Скоріш усього він оселився десь поблизу. Адже і з готелю вчащав до тієї самої, певно, найближчої кав’ярні. Раптом я згадав: замовлення на портрет влаштувала йому сусідня булочниця. От хто скаже його адресу! Я тут же попросив довідник і дізнався, що в найближчому околі є п’ять булочних. Нам лишалося обійти їх. Струве пристав на це неохоче. У нього був інший план: оббігти Авеню де Кліші та прилеглі вулиці, запитуючи в кожному будинку, чи не живе там Стрікленд. Зрештою, моя проста схема виявилась ефективною. У другій булочній жінка за прилавком сказала, що знає Стрікленда, але не впевнена, в якому саме з трьох будинків навпроти він живе. Нам пощастило: уже в першому консьєржка повідомила, що знайдемо його на останньому поверсі.
— Він же там хворий.
— Можливо, — байдуже погодилася вона. — En effet[20], вже кілька днів я його не бачу.
Струве метнувся по сходах попереду мене. Поки я притупав нагору, він уже розмовляв з пожильцем коло дверей, де йому відчинили. То був робітник, одягнений по-домашньому. Він показував на інші двері. Там живе начебто художник. Його давно не видно, може, з тиждень. Струве простяг руку, щоб постукати, але безпорадно опустив і повернувся до мене. На його обличчі застиг переляк.
— А що, як він помер?
— Таке говорите!
Я постукав. У відповідь — ні звуку. Натис ручку — не замкнуто. Я переступив поріг, Дірк Струве услід за мною. Нас зустріла пітьма. Видніли тільки контури похилої стелі — кімната була на піддашші. Угорі ледь блимало слухове вікно; від цього пітьма ніби густішала.
— Стрікленд! — гукнув я.
Тиша. І справді ставало моторошно. Дірк Струве принишк у мене за плечима; відчувалося — тремтить усім тілом. Я завагався черкнути сірником, бо вже розгледів: у кутку бовваніло ліжко. Чи не лежить там мертвяк?
— У тебе що — сірника нема? Дурило!
Стріклендів голос так різко прорвався з пітьми, що я відсахнувсь.