— О господи! — заволав Дірк Струве. — А я боявся, що ви померли!
Я запалив сірник і розглянувся за свічкою. У кволому спалахові зринула маленька кімнатка — напівжитло, напівмайстерня. Там було тільки ліжко і полотна у підрамниках, поприхилювані лицем до стін; і ще — мольберт, стіл та стілець. Підлога не покрита; ні грубки, ні каміна. На столі, заваленому фарбами, малярським начинням та різним мотлохом, я відшукав недогарок свічки і засвітив. Стрікленд лежав у незручній позі — ліжко було йому явно замале, — укутавшись купою лахміття. Я одразу помітив, що його лихоманить. Підбіг Дірк Струве і голосом, що зривався від хвилювання, залебедів:
— Ох, мій нещасний друже! Що з вами? Хіба я міг подумати, що ви хворі? Чом же не подали звістки? Знаєте ж — я готовий для вас на все. Може, ображалися, що я вам тоді наговорив? Це я так, здуру. Ви були не винні, а я по-дурному розстроївся.
— Забирайся к чорту! — прохрипів Стрікленд.
— Ну, чого ви так? Ось дайте допоможу вам. А тут є кому вас доглянути?
Дірк озирнувся, вражений запустінням навкруги, а тоді став підтикати постіль та вкутувати хворого. Той важко дихав і сердито мовчав; ковзнув по мені лютим поглядом, хоч я лише спостерігав ту сцену збоку.
— Як маєте помогти, то принесіть молока, — нарешті озвався Стрікленд. — Два дні не встаю.
Поряд з ліжком стояла порожня пляшка з-під молока, коло неї на шматку газети видніли окришки хліба.
— Ви щось їли? — запитав я.
— Нічого.
— І довго так? — стривожено допитувався Дірк. — Кажете, нічого не їли й не пили два дні?
— Пив воду.
Стрікленд повів очима. Там стояла жерстянка, до якої він міг дотягтись рукою.
— То я побіг, — заспішив Дірк. — Скажіть, чого вам принести.
Стрікленд мовчав. Мені довелось нагадати про термометр, хліб, виноград — і Дірк, щасливий, що допомагає, прожогом потупотів сходами вниз.
— Дурне барило! — буркнув Стрікленд.
Я намацав його пульс — ледь відчутний, прискорений. Почав питати про симптоми — Стрікленд мовчав. Став наполягати — він сердито відвернув лице до стіни. Довелося ждати мовчки. Хвилин через десять влетів захеканий Дірк Струве. Крім усього іншого, він приніс ще свічок, бульйону, спиртівку і — діловитий хлопець! — зразу заходився кип’ятити молоко. Я зміряв Стріклендові температуру. Сорок і дві десяті. Він був серйозно хворий.
25
Незабаром ми полишили його самого. Дірк ішов додому обідати, а я мав знайти лікаря. Та коли із затхлої мансарди ми вийшли на свіже повітря, неугавний голландець став упрошувати, щоб я завернув до його домівки. Йому, бач, спало на думку щось важливе, і він уже силоміць тяг мене з собою. Зрештою, подумав я, лікар сьогодні не допоможе більш од нас, — і пішов за Дірком.
Бланш Струве саме накривала на стіл. Чоловік підбіг і вхопив її за руки.
— Серденько! Дуже-дуже прошу тебе про одну послугу, — почав Дірк.
В її погляді сяйнула ласкава поблажливість — один з найбільших її чарів. А Діркове рум’яне лице вже лисніло від поту. Вигляд у нього був комічно збуджений; в округлих сполоханих очах бриніла нетерплячість.
— Тяжко захворів Стрікленд. Може померти. Він сам-один у брудній мансарді. Дозволь забрати його до нас!
Бланш рвучко відсмикнула руки — я й не думав, що вона здатна на такий різкий жест. Лице її спалахнуло.
— О ні!
— Серденько! Не можна відмовляти. Доки він там, я місця собі не знайду і не засну.
— Хочеш — іди й доглядай сам.
Її голос лунав холодно й відчужено.
— Ще помре…
— Нехай.
Струве аж схлипнув. Обтер вологе лице і обернувся до мене за підтримкою. Але я промовчав.
— Він же великий художник.
— Ну і що? Я його ненавиджу.
— Люба моя, хороша! Не можна так. Благаю тебе: дозволь забрати його сюди. Ми доглянем його і, може, виходимо. Я робитиму все сам. Тебе він не буде обтяжувати. Постелимо йому в студії. Не пропадати ж йому, як собаці! Га? То ж не по-людському!
— Тоді відвези його в лікарню.
— Що лікарня! Тут потрібні ніжні руки і ласкава тактовність.
На диво, це подіяло, бо я помітив: порядкуючи на столі, її руки затремтіли.
— Ну, скільки можна, Дірк! Якби ти захворів, Стрікленд і пальцем не ворухнув би.
— При чому тут я? Для чого мені сторонній догляд, коли у мене є ти? І я не те, що Стрікленд. Я нічого не значу.
— Хоч би себе шанував! Повзаєш і лащишся, як миршавий пес, під ногами, де б’ють.
Дірк розсміявся: так от де причина її ворожнечі до Стрікленда!
— Біднесенька моя! Ти й досі не забула, як він оглядав мої картини? Йому не сподобались! Ну, і що з того? Я сам по-дурному їх показував. Вони і справді абиякі.