Він із смутком оглянув свою студію. Там, на мольберті, стояла його чергова робота: усміхнений італійський поселянин тримає гроно винограду над головою кароокої дівчини.
— Хай не сподобались. Але він міг бути порядним і не ображати тебе. Він же плюнув тобі в душу, а ти лижеш йому руки. Боже! Як я ненавиджу його!
— Він, дитинко моя, геній, а я — ні. І нічого тут не вдієш. Зате я впізнаю геніальність в інших і всім серцем шаную її. Бо вона — чудо із чудес, а для тих, хто наділений нею, вона — хрест тяжкий. Тому в стосунках з геніями потрібна поступливість і безмірне терпіння.
Ставши свідком родинної сцени, я почував себе незручно. І нащо було Діркові тягти мене сюди? Його дружина ледве стримувала сльози, а він лебедів далі:
— Прошу тебе прийняти не тільки генія, а й живу душу, людину у великій скруті.
— Щоб жив у моїй хаті? Ні! Ніколи!
Струве звернувся до мене.
— Поясніть їй: від нас залежить життя людини! Не можна лишати його в тій конурі!
— Ясно, що у вас доглянути його легше, — почав я, — але виникнуть і незручності. Скажімо, хтось мусить просиджувати біля нього і вдень і вночі.
— Люба моя! Ну трошечки незручно, але не тобі, киценько, боятися цього.
— Приведеш його — тоді я піду геть! — поривисто мовила місіс Струве.
— Тебе мов підмінили. Була така ніжна, добра…
— Ох, дай мені спокій! Душу вивертаєш!
І вона таки розплакалася. Упала в крісло і приникла лицем до рук. Її плечі здригалися від схлипів. У ту ж мить Дірк уже колінкував коло неї; став обнімати й цілувати; називав найпестливішими іменами, і в самого по щоках текли сльози. Вона випручалася з його обіймів, угамувала плач і втерла сльози.
— Ну, годі вже! — мовила поблажливо до нього, а тоді повернулась у мій бік, силувано посміхаючись. — І що ви подумали про мене!
Дірк Струве оторопіло витріщився. Розгублений, він закопилив пухкі губи, наморщив чоло і став схожий на потривожену морську свинку.
— Серденько, то кажеш — не можна?
Вона безнадійно махнула рукою, знесилена.
— Студія твоя, усе твоє. Як я можу перешкодити?
Його округле обличчя розпливлося в посмішці.
— Отже, згода?! Я так і знав, моя ти хороша!
До неї раптом повернулося самовладання. Глянула на чоловіка зболеними очима і пригасла руки до серця, ніби стримуючи його перебої.
— Ох, Дірк! Скільки живемо, я ще ніколи не просила тебе про послуги.
— Ти знаєш — для тебе я готовий на все на світі.
— Благаю всім серцем: не впускай сюди Стрікленда. Кого хочеш — тільки не його. Злодія, п’яницю, бродягу обіцяю доглядати задля тебе. Але благаю — не бери Стрікленда.
— Чому?
— Боюся його. Не можу збагнути, чого мені страшно. Але відчуваю, Знаю: він принесе велике горе. Візьмеш його, і вийде з того зло.
— Дурниці!
— Ох, ні. Я не помиляюся — нас жде щось жахливе.
— За те, що робимо добро?
Їй перехопило подих, на обличчі застиг незрозумілий жах. Відчувалося — якесь хаотичне страхіття оступило її й одібрало самовладання. Завжди така врівноважена, а тут — на тобі! — зрив. Дірк спантеличено витріщився на неї.
— Ти моя жінка. У мене нема на світі дорожчої людини. Без твоєї згоди ніхто сюди не ступить.
Бланш заплющила очі. Чого доброго, подумав я, зомліє; такого надриву від неї я не чекав. Стало тихо. Втім, не надовго, бо Дірк Струве знову затяг своєї:
— А коли у тебе було велике нещастя, хіба тобі не простигли руку? Сама знаєш, як це багато важить. Прийшла твоя черга виручати людину. Невже відмовиш?
То були досить звичайні слова, і я вже посміхався з Діркового проповідництва. Але був уражений, як воно подіяло. Бланш Струве раптом здригнулась і напружено прикипіла очима до чоловіка. Той аж зіщулився. Не знаю, що його бентежило. Її щоки на мить спалахнули, а потім обличчя ділила мертвотна блідість, так, мов з її тіла схлинула крон. Навіть руки побіліли. Нею стало трясти. У студії тужавіла густа, наче відчутна на дотик тиша. Я був приголомшений.
— …Гаразд, Дірк. Забирай Стрікленда сюди. Я доглядатиму його.
— Хороша ти моя! — заусміхався Дірк Струве і підступив до неї з обіймами.
Вона відсторонила його.
— Ну, годі вже. Не треба ніжностей при людях. Знаєш, що мені незручно.
Вона знов стала собою. Ніхто не сказав би, що хвилину тому ця жінка пережила велике потрясіння.
26
Наступного дня ми перевезли Стрікленда. Мали з ним багато мороки, поки вмовили. Але він був надто слабий проти Діркових благань і моєї невідступності. Лише час від часу кволо лаяв нас, поки вдягали його, зводили сходами вниз, до фіакра, відтак втягали у Діркову студію; а коли вклали у постіль, він був такий виснажений, що й зовсім затих.