Стрікленд прохворів півтора місяця. Часом здавалося — не протягне й півдня. І він помер би таки, якби не турботливість безмежно терпеливого голландця. Зате скільки живу, не бачив пацієнтів, важчих за Чарлза Стрікленда. Не те щоб він був вередливий чи надокучливий. Навпаки: ніколи не скаржився, ні про що не просив, а мовчав, як камінь. Наше піклування ще й злило його, бо все здіймав на глум чи збував лайками звичайні допитування про те, як він себе почуває і чи не потрібно чого. Мені він був огидний. Я йому прямо й сказав це, коли минула криза.
— Іди к чорту! — крекнув він.
Дірк Струве, занедбавши власну роботу, турботливо доглядав хворого і з превеликим тактом догоджав йому; навіть примудрявся вмовляти Стрікленда, щоб той ковтав потрібні ліки, і ніщо не було йому обтяжливим. Маючи невеликі заощадження для пристойного прожитку собі й дружині, Дірк, однак, не міг дозволити собі зайвого. А тут він став просто марнотратом: не рахуючись ні з цінами, ні з сезоном, накуповував різних делікатесів, аби потурати примхам хворого. Ніколи не забуду, як ніжно й терпляче Дірк підсовував йому їжу. Стріклендова брутальність його не доймала — він ніби й не помічав її, а коли ставала надто агресивною — вибачливо посміхався. Потроху оклигуючи, Стрікленд зрідка бував у доброму гуморі. Тоді він злостиво потішався над своїм рятівником, а той, аби розвеселити недужого, навмисне викидав дурні коники; при цьому щасливо глипав на мене: он як ми одужуємо! Одне слово, Дірк Струве був неоціненний.
Але понад усе мене дивувала його дружина Бланш. Вона довела, що не тільки здатна примусити себе, а й уміє няньчитися з хворим. Її поведінка не виказувала і слідів відрази до Стрікленда, що проривалась напередодні. Бланш бажала ділити догляд за хворим нарівні з чоловіком. Вона постелила Стріклендові так, щоб міняти простирадла, не турбуючи болящого, і сама його обмивала. Коли я похвалив її за вправність, з милою посмішкою призналася, що колись трохи працювала в лікарні. І хоч би тінь майнула від її пекельної ненависті до Стрікленда! Щоправда, Бланш до нього майже не озивалася, лише чуйно вловлювала його потреби. Спочатку, коли потрібно було просиджувати біля нього безперервно, Дірк та Бланш ділили між собою нічні чергування. Цікаво, про що думала вона у тягучій темряві біля постелі Стрікленда? Страшно було дивитися на нього: кощаве тіло, настовбурчена вогненна борода і гарячкові очі, втуплені у порожнечу. Її очі у чорних ямах орбіт блищали нетутешньо.
— Хоч озивається коли до вас ночами? — якось запитав я її.
— Ні.
— Він вам ненависний, як і раніш?
— Навіть більше.
На мені спочив погляд її сірих очей, такий незворушний, і від постави її віяло таким спокоєм, що я сам собі не повірив: та невже вона була здатна на той порив бурхливих почуттів?!
— Скажіть: він хоч раз подякував вам за піклування?
— Де там! — посміхнулася.
— Просто нелюд якийсь.
— Ні — потвора.
Струве, ясна річ, був у захваті від її витримки. Не було краю його вдячності за сердечну самопосвяту, з якою дружина впряглася з ним у добровільне ярмо. Правда, його трохи дивували стосунки між Стріклендом і Бланш.
— Знаєш, сам спостерігав: просиджують разом годинами і хоч би слово мовили — мовчать!
Днів за два до того, як Стрікленд почав підводитись, я побував у них. Ми собі балакали з Дірком, а місіс Струве сиділа за шитвом. Сорочка в її руках здалась мені знайомою — начеб Стріклендова. А той непорушно і безмовно лежав горілиць. Потім я помітив, що він косить у її бік очима, в яких грає іронія. Відчувши на собі його погляд, Бланш підвела голову, і їхні очі зустрілись. На її виду майнуло щось загадкове, ніби розгубленість і — з якої б то речі? — переполох. Через мить Стрікленд одвів очі і став знічев’я розглядати стелю, а Бланш вдивлялась у нього з незбагненним виразом.
Минув тиждень, і Стрікленд почав ходити. Він висох, мов скелет. Одежа на ньому звисала, як на городньому пугалі. З довгими патлами, кошлатою бородою, з лицем, усі частини якого й так надто великі, а по хворобі ніби побільшали, — Стрікленд виглядав до того фантастично, що вже й не здавався бридким. Ні, його потворність була просто монументальна. Важко описати враження, яке він справляв на мене. Не те, щоб крізь майже прозору тілесну оболонку в ньому просвічувала духовність, бо його лице було неоковирно, аж непристойно чуттєвим. Хай це прозвучить недоладно, скажу так: сама його груба чуттєвість дивовижно одухотворювалась. У ньому було щось первісне. Так, ніби він належав до прадавніх витворів Природи — напівзвірів, напівлюдей, що їх старогрецькі міфи втілювали в образи сатирів і фавнів. Спадав на думку сатир Марсій, який викликав на пісенне змагання самого Аполлона, а той за таке зухвальство злупив з нього шкуру. Здавалося, що й Стрікленд виношує в серці зухвалі форми й нечувані гармонії, і йому вже уготовано трагічний, сповнений мук і розпачу кінець. Мене знов огортало відчуття, що він одержимий демоном. Не злим духом, а силою, безвідносною до зла чи добра, бо давнішою від них.