Тим часом Стрікленд ще надто слабий для малювання, притихлий, просиджував у Дірковій студії, витаючи у бозна-яких думках і мріях, або віддавався читанню. Його вабило непевне чтиво. Бувало, по-дитячому ворушив губами, перебираючи слово за словом у віршах Малларме, і хто зна які почуття викликали у нього їх примхливі коливання ритму і туманні фрази; а то поринав у детективи Габоріо… Мене забавляла думка, що й у Стріклендових літературних уподобаннях виявились суперечливі сторони його фантастичної вдачі.
Незвичайно було спостерігати й аскетизм Стрікленда, особливо за умов, коли його виснаженому тілові догоджав комфорт, до котрого мав нахил Дірк Струве. У студії стояли розкішні фотелі й широкий диван. Стрікленд навіть не підходив до них. І то не з показного стоїцизму — бо раз я застав його там самого-одного на незручній табуретці, — а просто йому була чужа розкіш. Коли не табуретку — брав кухонний стілець. Іноді це мене дратувало. Ще не бачив людини, такої байдужої до побуту.
27
Минуло тижнів три. Одного ранку мені не йшла робота, тож вирішив зробити собі вихідний день і подався до Лувру. Походжаючи коло знайомих шедеврів мистецтва, я давав волю уяві та почуттям, які воно навіює. Раптом у довжелезній галереї переді мною замаячив Дірк Струве. Я посміхнувся (його опецькувата метушлива постать завжди викликала усмішку), підійшов ближче і побачив, що Дірка опала якась незвичайна печаль. Прибитий горем і водночас комічний, він скидався на того, хто у парадній одежі упав у воду, а коли його витягли — перелякано озирається і вже усвідомлює, який у нього недоладний вигляд. Дірк обернувся і видивився на мене, але, мабуть, нічого не бачив. В його округлих очах за окулярами була лише заклопотаність.
— Струве! — покликав я.
Він стрепенувсь і привітав мене сумною усмішкою.
— А ви що тут байдикуєте? — спитав я грайливо.
— Та… Давно не був у Луврі. Пора, думаю, поглянути. Може, виставили щось нове.
— А казали: на цьому тижні маєте закінчувати картину.
— У мене в студії малює Стрікленд.
— Ну і що?
— Я сам йому порадив. Він, бачиш, не зовсім одужав. Повертатися в мансарду ще рано. Думав — у мене вистачить місця для обох. Хлопці з Латинського кварталу часто орендують удвох одну студію. Так вигідніше. Крім того, розрада. За роботою втомлюєшся, є до кого слово мовити.
Усе те він говорив дуже повільно; після кожної фрази наступала ніякова пауза; і весь час не зводив з мене своїх добрих наївних очей, що наповнювалися слізьми.
— Постійте, щось не доберу.
— Але Стрікленд не може малювати, коли хтось є поруч…
— Подумаєш! Студія — ваша. Не може — не треба. Хай дбає собі, як знає.
Струве жалісно подивився на мене. Його вуста затремтіли.
— Так що було? Кажіть же! — я підвищив голос.
Дірк завагався, густо почервонів, розгублено повів очима по картині поруч.
— Він не дозволив мені малювати. Сказав вийти.
— Чого ж ви не послали його під три чорти?!
— Він прогнав мене. Не випадало боротися з ним. Викинув услід мій капелюх і замкнув двері…
Мене розбирав гнів на Стрікленда і злість на самого себе, бо від Діркової комічної жалюгідності ставало смішно.
— А що на те ваша жінка?
— Її не було. Пішла на базар.
— Він хоч її впустить?
— Не знаю.
Я витріщився на Струве, оторопілий. А він стояв переді мною похнюплено, мов школярик, якого насварили.
— То що? Піти і звільнити вас од Стрікленда? — запитав я.
Дірка пересмикнуло. Його масне обличчя почервоніло ще більше.
— Ні. Краще не займай його.
Дірк ледь кивнув головою на прощання, відвернувся і пішов, уперше не побажавши розводитися про свої нещастя. Це було не схоже на нього.
28
Усе з’ясувалося через тиждень. Після холостяцького обіду я забарився в ресторані. Згодом, десь біля десятої вечора, коли я примостивсь удома читати, раптом надривно бренькнув дзвоник. Я вийшов у коридор і відчинив двері. Переді мною стояв Дірк Струве.