— Можна до тебе?
Знайому постать у сутінках сходів, тільки голос якийсь дивний. Не знай я Дірка як людину помірковану щодо питва, — подумав би, що він добряче набрався. Я провів його у вітальню й посадив.
— Слава богу, хоч застав тебе! — видихнув він.
— А що сталося? — запитав я.
Не тільки надрив у голосі, а й зовнішність його була дивна. Дірк Струве, такий педантично уважний до одягу, тепер постав у кімнатному світлі геть розхристаний, ніби пом’ятий. Так і є: бідолаха почав заглядати в чарку, — подумав я, — і, посміхаючись, хотів пожартувати на цю тему. Та Дірк озвався перший:
— Не маю куди прихилити голову! — зойкнув. — Заходив раніш — тебе не було.
— Загаявся після обіду, — одказав я і подумав: це не похмілля. Навіть його обличчя, завжди таке округле, рум’яне, печально осунулося, і руки тремтіли.
— То в чому ж річ? — знову спитав я.
— Мене покинула жінка.
Насилу вимовивши це, Дірк схлипнув, і по його пухких щоках покотилися сльози. Тут уже я сторопів. Перше, що подумав: од Діркового плазування перед нестерпним Стріклендом їй, зрештою, увірвався терпець; то й наказала чоловікові негайно виселити нахабу. Я вже знав: попри її врівноважені манери, цій жінці не чужі і пристрасні поривання. Коли Дірк відмовився, вона, з погрозою, що не повернеться, грюкнула дверима. Бідолашний товстунець був не на жарт пригнічений і навіть не смішний.
— Не побивайтеся, друже! Повернеться. Всі вони такі. Наговорять згарячу бозна-чого, а потім…
— Нічого ти не знаєш! Вона закохалася в Стрікленда.
— Що?! — скрикнув я спантеличено і, ледь сприйнявши почуте, збагнув його безглуздий комізм. — Не меліть дурниць! Ото вже й приревнували до Стрікленда. Сміхота! Ви ж то знаєте, що вона не може його терпіти.
— Нічого ти не розумієш, — простогнав Дірк.
— А ви не будьте істеричним йолопом, — кинув я нетерпляче. Ось — віскі з содовою; ковтніть-но, так полегшає.
Мені спало на думку більш правдоподібне пояснення. Чого тільки люди не вигадують, аби мучити себе! Так і цей: вроїв собі, нібито його жінка не байдужа до Стрікленда і, як завжди, став поривисто й недоладно патякати. Вона, ясна річ, образилася і, на зло чоловікові, стала підігравати тим ревнощам.
— Знаєте що? — запропонував я. — Ходімо до вашої студії. Самі заварили кашу, то доведеться й розплескувати і наковтатися сорому. Сподіваюся, ваша жінка не пам’ятлива.
— Як мені туди іти, — промимрив він кволо, — коли вони там обоє? Я залишив їм студію.
— Он як?! Значить, не вона вас, а ви її покинули.
— Не муч мене, ради бога!
Ні, його не можна було сприймати серйозно. Просто якесь безглуздя! А страждав чоловік не на жарт.
— Раз уже прийшли з цим, розказуйте-но все спочатку.
— Сьогодні я вже не міг терпіти цього далі. Узяв і нагадав Стрікленду, що він одужав і може вертатись до себе, а моя студія потрібна мені.
— То тільки Стріклендові треба нагадувати про такі речі, — зауважив я. — І що він на те?
— Похмикав — знаєш, як він уміє: ніби йому не весело, а смішнувато з твоєї глупоти. А тоді каже: «Добре, я зараз», — і почав збирати речі. Пригадуєш, я тоді взяв йому з мансарди все найнеобхідніше. Він поскладав це, попросив у Бланш паперу і шворку, щоб зробити пакунок.
Дірк затнувся і став хапати ротом повітря. Здавалося, він непритомніє. І я почув од нього зовсім не те, чого чекав:
— Вона дуже зблідла, але знайшла і подала йому папір і шпагат. Стрікленд мовчки робив пакунок і насвистував якийсь мотив, не звертаючи на нас уваги. Тільки в очах його була глузлива посмішка. Від страху в мене похололо на серці. Відчув — зараз станеться щось жахливе. Уже шкодував: і нащо було до нього озиватися. Стрікленд роззирнувся, шукаючи свій капелюх. Тоді заговорила вона.
— Дірк, я піду зі Стріклендом, — сказала. — Не можу більше жити з тобою.
Я хотів відповісти, але мені відібрало мову. Стрікленд не озивавсь, а насвистував собі й далі, мов усе не про нього.
Тут Струве обірвав розповідь і почав утирати лице. Я мовчки ждав продовження. Хоч і вірив почутому, був приголомшений і збагнути його не міг.
Потім у нього тремтів голос і по щоках текли сльози, коли розповідав, як він поривався обняти Бланш, а та із словами «не торкайся до мене!» випручалася; благав її лишитися; казав, як він кохає її, як безмежно їй відданий; нагадав, які вони були удвох щасливі; запевняв, що не сердиться на неї, не докорятиме.
— Не треба мені нічого, Дірк, — нарешті мовила вона. — Дай мені спокій. Хіба не бачиш, що я люблю Стрікленда? Куди він, туди і я.