— Зрозумій: з ним ти ніколи не будеш щаслива. Себе пожалій. Навіть не уявляєш, що тебе жде.
— Ти сам винен. Сам привів його.
Тоді Струве звернувся до Стрікленда:
— Змилуйтеся хоч ви над нею! Не можна цього дозволити. То ж безумство.
— Її воля, — озвався Стрікленд. — Ніхто її не силує.
— Я зробила свій вибір, — глухо докинула Бланш.
Стріклендів образливий спокій геть позбавив Дірка самовладання. У сліпому шаленстві, не тямлячи себе, він накинувся на кривдника. Той од раптового нападу заточився. Але й після хвороби у нього було досить сили, бо в наступну мить Дірк Струве і сам не знав, як простягся на підлозі.
— Туптанчик! — прогудів над ним Стрікленд.
Дірк незграбно підвівся на ноги. Поглянув — його дружина й бровою не повела. В її очах він постав ще смішнішим і геть приниженим. Його окуляри кудись одскочили під час бійки, і він безпорадно водив очима, шукаючи їх. Бланш знайшла їх і мовчки подала чоловікові. Тут він збагнув усе своє нещастя і, хоча знав, як це безглуздо, — розплакався, закривши лице руками. А ті двоє спостерігали, мовчазні й непорушні.
— Ох, кохана моя, — стогнав він. — Як можна бути такою жорстокою!
— Нічого не можу вдіяти з собою, Дірк, — одказала вона.
— Ні одну жінку на світі так не обожнювали, як я тебе. Коли було щось не до душі, чому ж не сказала? Я б виправився, я робив для тебе все, що міг.
Бланш не відповіла. Її лице стало непроникним. Видно, він уже надокучив їй; одягла плащ і капелюшок та подалась до дверей. От-от піде геть. Дірк метнувся і перегородив дорогу; упавши на коліна, в крайньому самоприниженні хапав її за руки.
— Не йди! Не йди, кохана! Я не можу без тебе. Погублю себе. Коли чим-небудь образив, заклинаю тебе — прости. Дай мені виправитися. Все, все зроблю, щоб ти була щаслива.
— Устань, Дірк. Не роби глупств.
Він важко звівся на ноги, але не випускав її.
— Куди ти? — питав похапливо. — Навіть не уявляєш, де він живе. Там страшна конура. Ти не витримаєш.
— Мені однаково. І що тобі до того?
— Хвилиночку! Після всього, що було між нами, тільки одне слово.
— А навіщо? Я вже вирішила. Ти мене не відговориш.
Ковтаючи сльози, Дірк притис руки до серця, що болісно билось.
— Я не прошу, аби ти міняла своє рішення, а хочу, щоб вислухала хоча б хвилину і уволила моє останнє прохання.
Вона спинилася й поглянула на нього своїми задумливими очима, і такі вони стали до нього байдужі… Одійшла у глиб студії і сперлася руками на стіл.
— Чого тобі?
Дірк насилу вгамовував себе.
— Будь хоч трохи розважливою. З чого тобі жити? Хіба не знаєш — у Стрікленда нема й мідяка за душею.
— Знаю.
— Ідеш на страшні злидні. Він же хворів і мало не помер від голоду.
— Буду заробляти для нього.
— Як?
— Не знаю. Як-небудь.
Од дикого припущення Дірка пройняв дрож.
— Ти збожеволіла. Тобі щось пороблено.
Вона стенула плечима.
— Усе? Можна йти?
— Хвилиночку!
Дірк стомлено озирнувся по студії. То був його останній притулок, куди вона вносила радість і затишок. На мить він заплющив очі, потім довго вдивлявся у Бланш, хотів укарбувати в душі її образ. Тоді випроставсь і взяв капелюх.
— Я сам піду звідси!
— Ти?!
Приголомшена, вона не зрозуміла його наміру.
— Не можу дозволити, щоб ти жила у жахливій мансарді.
Тут і твоя домівка не менш, ніж моя. Принаймні тебе не так дойматимуть злидні. — Він підійшов до шухляди, в якій тримав гроші, і витяг жмуток банкнотів. — Поділюся з тобою пополам.
Він виклав папірці на стіл. Стрікленд і Бланш мовчали.
Врешті він згадав інше:
— Склади, будь ласка, мій одяг та однесеш до консьєржки. Я завтра заберу, — і спробував посміхнутися. — Прощай, моя кохана! Дякую за щастя, яке ти мені колись дарувала.
Тоді вийшов і причинив за собою двері. В уяві я домалював цю сцену так: Стрікленд жбурнув капелюха на стіл, сів і закурив цигарку.
29
Я помовчав, обдумуючи почуте. Мене нудило од Діркової м’якотілості, і він відчував це.
— Ми-то знаємо, в яких умовах жив Стрікленд, — проскиглив він. — Я не міг пустити її туди. Просто не міг.
— Воля ваша, — відповів я.
— А як би повівся ти?
— Вона знала, на що йде, і певні незручності не будуть для неї несподіванкою.
— Так. Але зрозумій: ти її не любиш.
— Ви її ще любите?
— Тепер навіть більше. Стрікленд не з тих чоловіків, з якими жінка може бути щасливою. Це скоро мине. Хай вона знає, що я не кину її ніколи.
— Виходить, ви готові їй пробачити?