— Безумовно. Тоді, вважай, я буду потрібний їй найбільше. То не по-людському, коли принижена, зламана й покинута, вона не матиме до кого прихилитися.
Здавалось, він і не мав до неї зла, і мене, природно, обурювала його поступливість. Він, певно, відчув мій стан, бо сказав:
— Ясно, що вона не могла кохати мене, як я її. Я — посміховисько. Таких жінки не люблять. Давно це знаю. Вона не винна, що полюбила Стрікленда.
— У вас нема й краплини чоловічої гідності, — зауважив я.
— Що робити, коли я люблю її більше, ніж себе? По-моєму, де носяться з гідністю, там люблять себе, а не інших. Крім того, стало звичайним, що сімейний чоловік заводить роман з іншою, а потім йому набридає, і він повертається до жінки, і та любо приймає його, і ніхто не осуджує. То чому таке не можливе і з жінками?
— Визнаю вашу логіку, — посміхнувся я, — але більшість чоловіків створені по-іншому. Вони не прощають.
Розмовляючи зі Струве, я все ще дивувався: як же раптово це сталось! Невже його нічого не насторожувало раніш? Згадався дивний вираз її очей, спрямований на одужуючого Стрікленда. Чи не підступало вже тоді до її серця фатальне почуття?
— І ви до сьогодні не помічали, що між ними щось є? — запитав я Струве.
Він мовчав. Машинально взяв на столі олівець і накреслив на вимочці жіночу голівку.
— Коли не хочете, можете не відповідати, — докинув я лагідно.
— Ні. Мені треба виговоритися. Не уявляєш, як мені боляче. — Він одкинув олівець. — Так. Я знав. Давно. Вона й сама ще не знала.
— Он як? Ну, і спровадили б Стрікленда одразу!
— Ніяк не міг повірити. Думав — це неможливе, неприпустиме. Вона ж смертельно його ненавиділа. Я приписував це власним ревнощам. Знаєш, я й раніше ревнував її, але ретельно приховував це. Ревнував до всіх, до тебе теж, бо знав: вона не кохає мене так, як я її. І нічого тут дивного… Зате вона дозволила любити себе, і в тому було моє щастя… Щоб покарати себе за недостойні підозри, я навмисне лишав їх самих у студії і годинами бродив по місту. Коли повертався, відчував, що я їм заважаю. Не Стріклендові — він і не помічав мене, — а Бланш. Я підходив цілувати її, а вона здригалася. Врешті, коли все стало ясно, просто не знав, як мені бути. Розумів, що коли зроблю їм сцену, вони насміються з мене. Хотів удавати, ніби нічого не помічаю, і все якось обійшлося б. Тоді поклав собі спекатися Стрікленда спокійно, без галасу. Ох, знав би ти, скільки я перестраждав!
І Дірк знову розповів, як він виряджав Стрікленда; як старанно обрав момент і мав повестися так, щоб та вимога прозвучала природно, ніби між іншим. Але зрадив голос; болісний, ревнивий дрож не пасував до привітної дружелюбності слів. Та й не сподівався, що Стрікленд одразу піде. І, мов раптовий грім, вразив його вчинок Бланш. Видно, зараз Струве гірко шкодував, чому було не потерпіти ще трохи. Він волів мучитися від ревнощів, ніж від розлуки.
— Я накинувся на нього, щоб убити, а став посміховиськом…
Струве надовго замовк. Я знав, що у нього на думці, і він заговорив:
— Почекав би — і все вляглося б. А я по-дурному поспішив… Бідненька моя! До чого я її довів!..
Я стенув плечима. Бланш не викликала у мене симпатії. Хотів дещо сказати про неї, але, щоб не завдати бідолашному нових мук, промовчав.
Він так знеміг од горя, що говорив і говорив, пережовуючи слово за словом з тої прощальної сцени. То йому здавалося, ніби чогось не доказав мені; то обмірковував, як йому було краще повестися; то гірко докоряв собі за сліпоту; то каявся в одному; то картав себе за інше, — і так безупину ген за північ, поки й мене утомив.
— То що ви збираєтеся робити? — врешті спитав я.
— А що мені робити? Ждатиму. Вона мене покличе.
— Чи не краще на якийсь час виїхати?
— Ні-ні! Мушу жити поруч, щоб стати їй у пригоді.
Він був зламаний, людина без власної волі. На мою пораду прилягти відповів, що не засне: краще вийде і блукатиме вулицями до ранку. Я не відпустив його, а вмовив заночувать у мене і поклав-таки в своє ліжко. У моїй вітальні стояв ще диван, отже, самому було де спати. Украй зморений, Дірк Струве не опирався. Я змусив його прийняти чималу дозу вероналу, щоб на кілька годин забило памороки. Більше нічим не міг допомогти.
30
А мені на незвичайному місці не спалось. Ніч минула в роздумах про те, що почув од нещасного голландця. Вчинок Бланш Струве уже не так мене й дивував. Я вбачав там лише фізичний потяг, бо її власний чоловік, певно, не викликав у неї якихось особливих почуттів. Те, що я колись приймав за любов, насправді було проявом інстинктивної вдячності, що нею більшість жінок відповідає чоловікам за прихисток і пестощі, а для самозаспокоєння вважає те любов’ю. То — пасивне почуття. Ним жінки обдаровують будь-кого, хто стає їм опорою, як ото ліани ростуть, обвиваючи будь-яке дерево. На такому почутті грає й традиційна житейська мудрість, коли дівчині наказують виходити заміж за того, хто сватається, а кохання, мовляв, прийде згодом. Жінкам приємно в затишку; вони вдоволені власністю; раді, що комусь потрібні; тішаться своїм кубельцем, — от вам і компоненти того почуття; а жіноча честолюбність радо прикраша його духовним ореолом. Та от біда: перед навалою пристрасті усе те розсипається на порох. Можна здогадатися, що вже й у бурхливій неприязні до Стрікленда, яку почувала Бланш Струве, були еротичні імпульси…