А втім, хто я такий, щоб проникати в таємничі лабіринти статі? Можливо, Діркова пристрасть не вдовольняла жіночої сутності Бланш, і тому-то вона й ненавиділа Стрікленда, що почувала в ньому силу, здатну дати те, чого їй не вистачало. По-моєму, вона щиро виступала проти чоловікових домагань прихистити Стрікленда, бо вона таки боялась його, хоч не знала чому. Я згадав її лихі передчуття.
Можливо, їй тільки здавалося, ідо вона жахається Стрікленда; насправді то був жах перед власною жіночістю, котру непереборно тривожив той чужий чоловік. Уже його вигляд був дикий і непогамовний: нетутешні очі і чуттєві вуста; велике, незграбне тіло; від нього віяло навальною силою. Хто зна? Може, не тільки мені, а їй теж вчувалась у Стріклендові моторошна стихія і навіювала думку про давню історію планети допотопних істот, у плоті яких груба земна речовина в муках витворювала власний дух. Коротше: хай би як діяв Стрікленд на Бланш, вона могла чи покохати його, чи зненавидіти. І вона його зненавиділа.
Уявляю собі, як тривожили її щоденні контакти з недужим. Щоб погодувати його, вона підіймала йому голову і вчувала її тягар на своїй долоні; годуючи — торкалася до його чуттєвих вуст і рудої бороди; обмивала його тіло, жорстке від цупкого волосся; брала за руки — великі, жилаві і, хоча він ослаб, — сильні; його пальці — довгі натреновані пальці митця — будили в ній хтозна-які тривожні думки. Спав він завжди тихо, непорушно, мов мертвий; так, наче дикий звір у пущі зваливсь і спочиває після довгої гонитви. Їй було цікаво: що йому сниться? Може, ліси древньої Еллади? Там мчить наполохана німфа, а за нею — сатир, розпалений у буйній погоні. Вона — бистра, струнконога, перелякана — відчуває все ближче його гаряче дихання на щоці і мовчки біжить далі, а він мовчки доганяє. І наздогнав, і схопив, і їй шалено закалатало серце… Від жаху, чи від захвату?
На Бланш Струве найшла несамовита хтивість. Стрікленд був їй ненависний і водночас нестямно жаданий. Жага витіснила все, чим доти жила ця жінка, що було в ній людське — складне, суперечливе, з уподобаннями й антипатіями, обачне й нерозважне. Лишилася менада — жадання.
А втім, я, можливо, й нафантазував. Вона, може, просто знудилась із своїм чоловіком і віддалася Стріклендові з примітивної цікавості, для розваги. Або так: без особливих почуттів поступилася Стріклендовим домаганням; серед розслаблюючого комфорту заплуталась у власнім павутинні.
Звідки мені знати, які думки й почуття чаїлися за тим спокійним чолом і сірими холоднуватими очима?
Люди — найнепослідовніші істоти; хіба скажеш про них щось напевно? У мене було кілька ймовірних пояснень поведінки Бланш Струве. А от Стрікленда я не міг зрозуміти. Хоч скільки ламав собі голову — той вчинок у моїй уяві не в’язався з його особою. Правда, не було нічого дивного, що Стрікленд грубо поглумився над довірою друзів і вдовольнив свою забаганку ціною нещастя інших. Така вже була його вдача. Для нього не існувало самого поняття вдячності. Почуття, притаманні більшості людей, були йому чужі, і докоряти йому за це було б нерозумно, як одчитувати тигра за його лють і безжальність. Ні, тут не Стріклендову вдачу, а його забаганку я не міг зрозуміти.
Я не вірив, що він закохавсь у Бланш Струве. Не вірив у його здатність кохати. Бо закохані — ніжні, а Стрікленд не знав ніжності ні до себе, ні до інших; закохані — ласкаві, хочуть захищати слабких, творити добро, дарувати радість — хай і не безкорисливо, але їхній егоїзм прекрасно замаскований, покірливий. Таким я й уявити не міг Стрікленда. Закоханий не належить собі; і найпрозорливіший, він не хоче визнати, що коханню прийде кінець; оддається омані і, знаючи це, любить оману більше, ніж дійсність. Кохання звеличує людину і водночас принижує; вона перестає бути собою — вже не особистість, а предмет, засіб для досягнення мети, чужої власному «я». Крім того, в коханні завжди є домішка сентиментальності, а Стрікленд менш усіх був схильний до таких слабощів. І не вірив я, що Стрікленд визнав би над собою владу кохання. Він не терпів стороннього ярма. Гадаю, він міг розтерзати і знекровити сам себе, викорінюючи у серці перешкоди між собою і тим незбагненним невідступним пориванням, котре гнало його — куди, він і сам не знав. Може, мені й не вдалося описати складне враження, яке він справляв на мене, і хай це буде надто різко — скажу: я відчував, що для кохання Стрікленд був і надто великий, і надто ниций.