Зрештою, у кожного власне поняття про ту пристрасть, і всі ми, скільки нас є, вкладаєм у нього наші своєрідні вподобання. Стрікленд, коли й кохав, то так уже по-своєму, що нам годі аналізувати його почуття.
31
Хоч я упрошував Дірка Струве побути у мене, наступного дня він пішов. Попри моє бажання допомогти, він сам захотів узяти свої речі із студії. Мабуть, сподівався, що їх не зібрано, то буде нагода побачити Бланш і вмовити, щоб не кидала його. Насправді його манаття вже чекало в приміщенні консьєржки, і та сказала, що Бланш немає вдома. Певно, Дірк не втерпів і висповідався їй у своєму горі. Казали — він ходив і розповідав про це всім, кого знав; розраховував на співчуття, а викликав сміх.
Взагалі, поводився він украй безглуздо. Одного дня йому закортіло побачити Бланш. Знав, коли вона повертається з крамниць, підстеріг її на вулиці і, захлинаючись од надміру почуттів, заговорив до неї, а вона не озивалась. Вимолював прощення за кривди, які нібито заподіяв; освідчувавсь у найвідданішому коханні; заклинав не кидати його. А вона мовчала; трохи прискорила ходу і відвернула обличчя вбік. Легко уявити, як він дріботів товстими ніжками, аби не відстати, і захекано бідкався. Благав милосердя, обіцяв догоджати, запрошував у спільну мандрівку; попереджав, що Стріклендові дона скоро надокучить… То було огидне видовище; мене нудило, коли він переповідав це. Втративши рештки глузду й гідності, він робив усе, щоб накликати на себе її зневагу. Коли жінка не любить того, хто в неї закоханий, вона з ним безмежно жорстока; не вміє бути ні ласкавою, ні поблажливою, бо скаженіє від роздратування. Раптом Бланш Струве стала й з усієї сили вдарила чоловіка в лице. Розгублений, він і отямитись не встиг, а її вже не було: втекла до студії, не мовивши й слова.
Розповідаючи, Дірк аж приклав руку до щоки, обпеченої тим ляпасом. В його очах кричала нестерпна мука і комічне здивування, мов у побитого школяра. Мені було і жаль бідолашного, і смішно.
По тому він став тинятися вулицею, де Бланш учащала до крамниць. Вистоював на розі або стовбичив навпроти і, хоча не наважувався підійти до хазяйновитої Бланш, благально витріщав на неї свої округлі очі, мов німе уособлення горя й самотності. Певно, він плекав надію, що його нещасний вигляд зворушить її. Але вона не звертала на нього й найменшої уваги і навіть не збиралася міняти звичного розкладу щоденних походеньок. По-моєму, у своїй байдужості Бланш була жорстока і мучила його з насолодою. Я не знав, за що вона його так ненавиділа.
Діркова слабодухість ставала нестерпною. Я благав його поводитися розумніше.
— Та облиште ви, нарешті! — казав я. — Нічого це не дасть. От коли б ви поламали на ній палицю, — тоді вона поважала б вас.
Я радив йому виїхати на якийсь час додому. Не раз чув од нього про тихе містечко на півночі Голландії, де ще жили його батьки, прості люди. Старий теслярував і займав з матір’ю охайний чистенький будинок з червоної цегли на березі замуленого каналу. В містечку широкі спорожнілі вулиці. Воно повільно занепадає ось уже двісті років, і тільки будинки зберегли колишню статечність. Багаті купці, що торгували з далекою Ост-Індією, колись проживали спокійно й заможно у тих котеджах, і давня пиха ще не вивітрилася з їхніх стін. Подавшись уздовж каналу, можна вийти на зелені простори полів, де на волі височать вітряки і ліниво пасуться череди рябих чорно-білих корів. Я гадав, що в такому оточенні, у спогадах про дитинство, Дірк Струве розвіє своє горе. Але він і слухати не хотів.
— Я мушу бути тут, коли вона покличе, — не вгавав він. — Страшно, коли станеться щось жахливе і мене не буде поруч.
— А що станеться? — спитав я.
— Не знаю. Просто мені страшно.
Я стенув плечима.
Хоч як страждав Дірк Струве, його вигляд викликав посмішку. Було б не так, якби він трохи схуд чи змарнів. Але товстунець лишався товстунцем. Його пухкі щоки рум’яніли, мов налиті яблука. Вся його дебела статура, охайно обтягнена одягом, аж вилискувала, увінчана чорним замалим на нього капелюхом, що хвацько сповзав на маківку. Діркове черевце заокруглилось іще трошки — на зло всім нещастям. Він більше ніж будь-коли став схожий на везучого комівояжера. Біда, коли зовнішність людини не відповідає її душі. У Дірка Струве огрядне тіло сера Тобі Белча було вмістилищем юної пристрасті Ромео; щедротна ніжність душі уживалася з грубими глупствами; непомильне цінування прекрасного дозволяло йому бути творцем банальних мальовидел; витончені почуття йшли у парі з недоладними манерами. Він міг бути тактовним, піклуючись про інших, а не про себе. Так матінка-природа зле пожартувала над чоловіком: намішала до його вдачі різних несумісностей та й пустила бідолаху в цей жорстокий світ.